Читати книгу - "1793"

Коли вона прийшла до Карла Туліпана й усе йому розповіла, старий почав плакати. Лише за кілька секунд вона зрозуміла, що плаче він з радості. Калле обійняв її, притулив вухо до її живота, казав, що завжди мріяв стати дідусем і що він п’яний від щастя. Навіть не питав її, хто батько дитини. Але вона сказала. Батько — Крістофер Блікс, той худорлявий фельдшер, якому стало значно краще останнім часом. Він їй освідчився і просив вийти за нього. Повінчаються за найпершої ж нагоди. Туліпан усміхнувся з такою ніжністю і блиском в очах, що аж ніби на кілька десятиліть помолодшав.

— Я бачив вас разом. І щось таке передчував. Я ще добре бачу, а треба бути геть сліпим, щоб не помітити симпатію між вами.

Щось змінилося і в ній. Більше Анні Стіні не снився червоний півень, і сама вона більше не знищувала у своїх снах весь Стокгольм. Тепер вогнем у ній була дитина, але вона нікого не палила, лише гріла й перевтілювала. Вона приведе свого нащадка у світ у дуже складний час, але то буде дитинка — хлопчик або дівчинка, лише її, і вона виховає її. Вона не буде така, як усі інші. Виросте сильною, доброю, змінюватиме світ на краще, боротиметься проти несправедливості й кривди у світі. А потім так само виховає свою дитину, і так триватиме ще довго. Ось яка буде її помста цьому світу, сповненому зла й ненависті. Якщо буде хлопчик, назве його Карл Крістофер, на честь дідуся і батька. А якщо дівчинка — буде Анна Стіна, на честь тієї, кого більше немає, але кого вона ніколи не забуде.

14.

У кінці жовтня на Стокгольм звалилися морози. Одного ранку поверхню затоки Ріддарефіорден скував блискучий лід. Крістофер Блікс стоїть на березі затоки. Сонце починає свій короткий похід крізь зимове небо, щоб через кілька годин зникнути за прадавнім шпилем вежі Васаторнет, де свого часу мешкали король і його вбивця.

Крістофер думає про ті тижні в кінці літа, про зустріч з дівчиною і новий поворот у його житті, якого він навіть не сподівався. Вічно п’яний вештався він вулицями Міста між мостами, шукаючи смерті, як давнього приятеля, з яким домовився зустрітися. Щоразу, коли бачив бійку, вихоплені в нападі люті ножі чи навіть високі хвилі, що перекидали човни, у ньому зринала надія. Але все одно уникав смерті. Ніхто не збирався здіймати руку на його худу мармизу, ніяка стихія не забрала його життя, ніби навіть цього він не вартий, ніби замість нього краще взяти життя будь-кого іншого… Хотів сам собі вкоротити віку, але, як і колись, зрозумів, що не зможе. То гріх, усі знають. Небо, про яке він мріяв, — чорна яма забуття, тобто пекло, яке точно буде покаранням за самогубство, — місце, де він постійно проживатиме раз за разом ті літні дні, криваві руки й страх у грудях. То як він міг на це зважитися? Замість цього він намагався знайти спосіб втратити життя так, щоб Господь не помітив умислу. Голодував, аж поки руки почали тремтіти від вітру, але чомусь голод його завжди робив тільки сильнішим. Пробував затруїти себе випивкою — теж не вийшло.

Попросив дівчину про послугу. Дав їй конверт, запечатаний воском. У конверті — усі ті аркуші, які він писав саморобним чорнилом, усі ті листи, які призначалися для сестри, якої більше немає серед живих. Зараз він знає, кому їх треба послати. Адресу прочитав у газеті, що взяв з полиці в трактирі, у тій самій газеті, де написали про знайденого в Фатбурені покійника. І нарешті зрозумів ті єдині слова, які бідолаха встиг пробурмотіти незадовго до того, як Крістофер відтяв йому язика. «Де щебетун?» — почулося тоді. Тепер він зрозумів, що то були за слова: «В Індебету».

Крістофер Блікс дивиться на затоку. Сонячне проміння відбивається у кризі, що несподівано стала за ніч. Схоже на золотисту дорогу, що тягнеться просто до місця, на якому він стоїть. Це — шлях у небо, який йому обіцяно. Він чітко це зрозумів тієї самої миті, коли дівчина попросила його про допомогу. Життя за життя. Ненародженою душею, яку він врятував, купив собі право самому розпорядитися своєю душею.

Скинув черевики. Босими ногами став на холодну кригу. Зняв куртку, жилет, сорочку, штани, кинув усе біля черевиків. Поверх усього кинув шапку.

Його тіло більше не худе й виснажене. Зараз він знову молодий і здоровий. Золоті кучері до плечей акуратно розчесані, обличчя повновиде й рум’яне. Ніби час потік назад і він знову схожий на себе сімнадцятилітнього. Адже йому тільки сімнадцять…

Ступив перший крок на золоту дорогу. Лід під ним такий прозорий, що видно каміння на дні, аж поки стає надто глибоко. Іще крок. Іще. Чує за спиною, що на березі зібралися люди, кличуть, щоб він повернувся. Але вони вже в якомусь минулому, колишньому світі, а він — на півдорозі до майбутнього. Заплющує очі від яскравого сонця, яке навіть на морозі гріє йому шкіру. Усміхається і все впевненіше йде, далі й далі, до місця, де крига під його босими ногами починає тріщати. І нарешті провалюється.

Четверта частина

Найсильніший вовк

Зима 1793 року

Гряде останній день розплати

І Божий суд для найдорожчих:

Шляхетних друзів веде на прощу,

А зло і зраду — на місце страти.

Карл Мікаель Бельман, 1793 рік

1.

Прокинувшись, Мікель Кардель не може зрозуміти, де саме він перебуває. Відчуває тільки, що в кутиках очей зібралися сльози, а очі мокрі. Темно. Щось під ним давить у бік. Якась довга кругла палиця. Помацав — та це ж він лежить на мітлі! Голова болить страшенно, у роті жахливий присмак. Коли нарешті очі більш-менш звикли до темряви, Мікель роздивився обриси дверей.

Непорушно лежить ще кілька хвилин, сподіваючись, що нарешті пам’ять повернеться. Пивна піна, задимлена корчма, сп’яніння, голоси, крики, лють, удари — йому і від нього. Помалу до нього повертаються відчуття. У кімнаті холодно. Зі щілин у підлозі дме морозне повітря, від протягу болить нижня щелепа. Звичайна для Стокгольма в листопаді погода. Отже, він у коморі трактиру «Погибель», куди за потреби замикають відвідувачів, які занадто розбушувалися і вгамувати яких не вдається іншими способами. А Сесіл Вінґе мертвий.

У стані між сном і явою Кардель не був певен,