Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

Їх шум йому не перешкоджав. Священика мучило зовсім інше. Повна безпорадність, яка не дозволяла використати свої знання і передати бодай частину солдатам гріха. Таїнство сповіді. Він уже вмовив отця Вітольда вплинути на покутника. Це спрацювало. Швидка зустріч цього чоловіка в лісі на північно-західній околиці Вроцлава, добровільне надання Майхржакові інформації і... катастрофа. Виявилося, що за цим чоловіком стежать. Гірше того, хтось навіть стежив за поліцейськими, намагаючись щось з’ясувати. На щастя, звиклі до рутини поліцейські впоралися з хвостом без проблем. На відміну від дилетанта, який таких прийомів не знав.

Вебер здригнувся, почувши позаду тихі кроки. Він звернувся до сестри Юстини.

- І що? Це підтвердилося?

Монахиня мовчки кивнула.

- Розповідай.

— Як пан ксьондз й підозрював. Цей чоловік мертвий.

Вебер похилив голову. Він подивився на свої доглянуті руки й уважно їх оглянув. Чи сказав би він, навіть образно, що на них була кров?

- Ймовірно, погані люди стежили за ним, щоб побачити, з ким він зустрінеться. Через кілька хвилин вони його вбили. У цьому ж фатальному лісі.

- Як?

Жінка ледь помітно знизала плечима.

- Мені вдалося визначити, що це той самий метод, що й завжди. Удар по потилиці. Навіть не знаю, чи він відразу помер. Тіло знайшли захованим у кущах. Скільки він там пролежав, невідомо.

Вебер кивнув. Спіраль смерті починалася знову. Бестія…

- Ми повинні сказати про це нашим поліцейським? – запитала сестра Юстина.

- Для чого? Вони почнуть шукати дрібниці в його минулому та оточенні. І все це не має відношення до справи.

"Це зовсім не важлива людина, - сумно подумав Вебер. - Він зробив своє і зник. Боже…".

- Кур'єр вже приїхав?

- Так. Він чекає в будинку позаду нас.

- Приведи його, - попросив ксьондз сестру Юстину.

— Її, — тихо виправила та його.

Вебер спостерігав за нею. Яка жінка. Він не міг прихопити сестру на тому, щоб вона виказувала емоції. Ніби Юстина була автоматом, запрограмованим служити Богу. Іноді він починав вірити, що її божевільні папери з різноманітних психлікарень були певною мірою правдою. Вебер здригнувся, подумавши, для чого її могли використати середньовічні інквізитори. Він не був набожним, але інстинктивно перехрестився.

Він не здивувався, побачивши кур’єра. Молода дівчина в легінсах, таких тонких і обтягнутих, що було видно кожен м'яз, високі шкіряні чоботи. Образ доповнила мало що закриваюча футболка. Видовище, яке паралізує більшість чоловіків. На щастя, було зовсім темно, і Вебер був насторожі.

- Боже благослови!

- Дай Бог тобі здоров'я, дочка, — він показав їй місце на лавці, поруч із собою.

Та сіла, абсолютно не лякаючись, поруч із ним. У неї було гарне, свіже обличчя.

- Дочко моя... - почав він нерішуче. – Перш ніж ми підемо до сповіді, чи можете ви сказати щось без зобов’язання зберігати таємницю? Щось, чим я міг би скористатися тут і зараз?

Дівчина виглядала здивованою.

-Так. Я можу розповісти вам майже все без конфіденційності.

Вона дістала з сумочки складену вчетверо картку.

- Будь ласка. – Дівчина подала аркуш. – Ось список людей, які займаються справою бестії з боку військових.

- Це колишній ВІС? - запитав ксьондз.

- Виключно. Але, очевидно, колишній ВІС дуже близький до колишнього Управління Безпеки. У цьому питанні, звичайно.

- Не розумію.

— Це давня ненависть. Війна, яка все ще триває. Але тепер колишні військові стають ближчими до колишніх співробітників спецслужб. Петля затягується.

Вебер злегка прикусив губу.

- Ці люди... - він підняв папірець у руці. – Хочуть... – його голос знову завмер.

— Їм потрібна бестія.

— Щоб знищити своїх ворогів? — Вебер все ж сподівався на менше зло. — Скомпрометувати їх і посадити?

Дівчина заперечила рухом голови.

— Не знаю, для чого. Але це точно не акція, в якій тріумфуватимуть поліція, суд і загалом правосуддя. Вони мають власні цілі, а не наведення порядку у світі.

- Хм...

Вони розмовляли добрих півгодини, і з кожною хвилиною, що втікала, вираз на обличчі Вебера робився все більш розгубленим. Він важко зітхнув, почувши все, що кур'єр мала сказати.

- А тепер, мабуть, можемо перейти до сповіді, - з посмішкою сказала дівчина.

Вебер подивився на неї з розумінням.

— Ви хочете дати мені ще якусь інформацію з цього приводу? Таку, якою я тимчасово не зможу скористатися?

— Ні, отче. Я лише хочу зізнатися у гріху розпусти та блуду, який я вчинила, щоб отримати цю інформацію.

Вона так заплутала Вебера, що якусь мить він не знав, що сказати. Потім кивнув і проковтнув слину.

- Сестро Юстино, - прошепотів він черниці, яка чекала поруч, - будь ласка, залиште нас самих.

У спальні нагорі можна було відкрити велике вікно в даху і, лежачи на ліжку, створювати враження, ніби ковзаєте в просторі. Він читав про щось подібне в науково-фантастичних романах, коли був молодшим. Скрізь у спальні блимало світло — майже кожен прилад мав свій світлодіод, який сигналізував про те, що його можна ввімкнути, не встаючи з ліжка. Не вистачало лише робота, який приносив напої. Фу! Ніяких напоїв. Він уже трохи познайомився з цим суспільством, точніше з його заможнішою та освіченішою частиною. Робот має принести неповну склянку води без бульбашок, не дуже холодної, не дуже теплої, пропущеної шість разів через антибактеріальний фільтр, двадцять разів - крізь хімічний фільтр, і доставлена в герметичному контейнері, щоб, не дай Боже, всередину не потрапила порошинка.

Гаразд, знущання знущаннями, але, мабуть, саме таким уявляли собі рай фантасти. І навіть не могли всього передбачити. Він ще пам’ятав сцену з роману Лема "Повернення з зірок", де до людини, що сидить у ресторані, підходить робот і оголошує: "Дзвінок до вас у фойє, можете відповісти на посту адміністратора". Ніхто не передбачав, що в реальному майбутньому не буде роботів, а будуть телефони, які можна дістати з кишені і відповісти на дзвінок на місці.

Марчін здригнувся, коли почув слабкий звук босих ніг на сходах. Поринувши у футуристичні думки, він, ймовірно, навіть забув про анонсований секс. Еля пам’ятала, але не стала з цього приводу шуміти. Вона стояла в дверях, звісно, ​​абсолютно гола, не намагаючись нічого прикрити.

- Слухай, я десь залишила свій годинник. Ти не бачив?

Її прагматизм був екстремальним. Хіба вони вже не романтичні сьогодні?

- Ні, мабуть, ні, - він озирнувся. - Я не бачив.

- Холера, мені треба поставити