Читати книгу - "Стара хвороба"

— Вам, напевно, здалося.

— Можливо… Але підкажіть мені, як звідси вибратися.

— А тут порадами не допоможеш… Знову дядькові морока.

— Що ви сказали? Я не зрозуміла.

— Я кажу, знову дядькові морока. Це такий вислів. Означає, що мушу йти туди сам. Там мілко?

— Не знаю, місцями глибоко, але загалом, здається, мілко.

— Я зможу пройти, якщо високо підкочу холоші? У мене ноги довгі.

Юсуф до голінок закотив штани і увійшов у воду. Але там виявилося глибше, ніж сказала Зулейха. Юсуф походив управо-вліво, щоб знайти мілкіше місце, і враз провалився в яму до пояса.

Зулейха знов сіла на скелю, щоб не стояти так близько до Юсуфа в самому купальнику.

— Сталося те, що сталося, — сказала Зулейха і не могла стримати сміх, спостерігаючи за Юсуфом, якому було справді непереливки. — Не гоже сміятися, звісно, коли й ви в такій безвиході, та це нерви… Тільки будьте обережнішим. Якщо змія й до вас ще підпливе…

— Тоді я заскочу на скелю, до вас. Подамо «Ташуджу» сигнал про допомогу.

— А зараз нам що робити?

— Ну, звісно, переловити тут усіх змій нам не вдасться і територію очистити ми не зможемо… Тож зробімо так, як у Чанаккале — ви знов сядете мені на плечі.

Зулейха, почувши про його наміри, розсердилася. Ото вигадав! У Чанаккале вона була вдягнута, а не практично гола, як зараз: у якійсь мокрій шматині завбільшки з хустку, що поприставала до тіла. Зараз було б просто смішно, якби вона так само звісила ноги і вхопилася Юсуфові за чуприну. Але, здається, був єдиний вихід — послухатися Юсуфа.

Вона все ще нервово сміялася.

— А ви подумали про свою сорочку, яка стане такою самою, як і ваші штани, якщо я сяду вам на плечі?

— Тепер уже однаково. Та годі вам, я ж не можу вас тут залишити… Все можна пережити.

Юсуф, немов носильник, що збирається звалити на себе вантаж, зігнувся перед скелею і підставив дружині спину.

Зулейха подумала, що їй зручніше влаштуватися по-іншому — сісти на плече, а ноги звісити назад. Так вона й зробила. Але в такому положенні важко було триматися. Зулейха простягла праву руку до Юсуфового лоба, а пальці зчепила у нього на потилиці.

Хоч який був сильний Юсуф, йому ледве вдавалося утримувати рівновагу. Вода доходила йому до стегон, і він спотикався майже на кожному кроці.

Кілька разів він разом із Зулейхою мало не впав у море.

Зулейха теж повільно почала сповзати до його грудей, її зчеплені руки спершу опустилися з лоба йому на обличчя, потім на підборіддя, на шию.

І в якусь мить Зулейха відчула себе оголеною жінкою в дужих чоловічих обіймах, і цей чоловік притискав її до себе так міцно, як може притискати свою милу до грудей палкий коханець, не тямлячи себе від сильного збудження.

Їх підборіддя доторкалися одне до одного, руки стискалися з силою тятиви лука, груди тісно притискалися.

У цю хвилину погляд Зулейхи зустрівся з поглядом Юсуфа, і вона побачила в ньому сум’яття й відчула те пристрасне бажання, яке його зараз охопило.

Це була випадковість, яку навіть важко собі уявити. Їх тіла згадали одне одного, руки сплелися в палкому жаданні. Зулейха вся тремтіла, заплющивши очі. Юсуф так міцно притискав її до себе, що вона ледве зводила дух. Вона чекала, трохи розкривши уста…

Але минали секунди, а того, що чого сподівалася, не відбувалося. Коли вона знову розплющила очі, то побачила перед собою зовсім іншого Юсуфа: кров відлинула від обличчя, спокійний, стиснуті губи…

Важко дихаючи, Юсуф опустив дружину на землю. Потім витер чоло від великих горошин поту і, важко дихаючи, сказав:

— Ви зовсім легка… Але у воді йти важко.

А потім залишив її саму, щоб вона перевдяглася, і пішов собі.

Розділ двадцять сьомий

Осінь вони провели в Гьольюзю, а ближче до зими переїхали в будинок у Силіфке, вікна й двері якого все ще стояли забиті дошками.

Зовні нічого не змінилося. Вони й далі жили тим самим життям, що й раніше. Юсуф навіть у ніч, коли відзначали річницю Республіки, влаштував в особняку урочистий суннат[55] для дітей незаможних робітників.

Сам він, здавалося, був дуже зайнятий усі ці місяці. Рано виїздив у місто або спускався на нижній поверх особняка і тільки потемки повертався. Вечеряв пізно.

Вони привезли в особняк Баба-ефенді, поселили його в кімнаті на нижньому поверсі.

Старий критянин, як і на «Ташуджу», почувався цілковитим господарем.

Він сварив робітників, іноді бувало навіть, що обсуджував Юсуфа, чим дуже лякав Зулейху.

Він вважав, що всі ці люди не вміли працювати, просто плямували репутацію особняка. То навіщо було Юсуф-бею так їх балувати? Він сам на Криті управляв ще й більшими особняками, то й що? Якби його воля, він би всіх горе-робітників вигнав на вулицю, а на їх місце найняв інших.

Щоранку голос Баба-ефенді здіймав на ноги всіх в особняку. Якщо він не знаходив, кого вилаяти, то починав бубоніти перед курми й котами.

Напевно, єдиною людиною, яка не страждала від цього галасу, була Зулейха. Голос критянина чомусь нагадував їй звуки моря і той період її життя, який вона пробула на «Ташуджу» в цілковитому спокої, очікуючи невідомих змін.

Мешканці особняка з подивом спостерігали, як Зулейха часто розмовляла з цим дивним чоловіком, вечорами кликала його з собою на прогулянки і ходила з ним у гори чи до річки.

* * *

Але ставлення Юсуфа до Зулейхи, хоча й малопомітно, все ж змінилося. Коли вони були в товаристві родини або гостей, то він був з дружиною так само уважний і запопадливий, як і на «Ташуджу». Та варто було їм лишитися наодинці, як він замовкав, не вважаючи за потрібне навіть договорити фразу до кінця, і йшов собі геть.

Тепер вони взагалі не залишались удвох. Але однаково Юсуф майже весь час, за винятком годин сну, намагався не бути вдома і пиячив більше, ніж звичайно, хоча й усіляко намагався це приховати.

Зі слугами він тепер поводився суворо, весь час дратувався. А якось навіть без будь-якої на те причини уперіщив управителя хлистом.

Баба-ефенді теж чудово знав про цю запальність і тепер, тільки вгледівши Юсуфа, забивався в якусь шпарину і не наважувався й рота роззявити, коли Юсуф був удома.

Відразу, коли вони переїхали в містечко, Зулейха захворіла на ангіну, тому кілька ночей через сильну гарячку пролежала у маячному стані.

Доглядала її під час хвороби свекруха. Енісе-ханим сиділа