Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

програма «ляже», Ратерфорде. Законодавчий акт є. Це правопорушення переслідується за обвинувачувальним актом ООН, останнє відповідне рішення винесено 4 травня 2207 року. Пошукайте. Щоб це розкопати, мені довелося багато покопатися, та рано чи пізно це знищить вас усіх. Кадмін це знає, тому й розколюється.

Ратерфорд усміхнувся.

— Я так не думаю, детективе.

Я ще раз знизав плечима.

— Шкода. Як я вже сказав, пошукайте. А тоді вирішіть, на чиєму боці хочете грати. Нам знадобиться підтримка зсередини, і ми готові за неї платити. Якщо ви за це не візьметеся, то в Улан-Баторі повно юристів, які за такий шанс готові хоч на мінет.

Його усмішка ледь-ледь затремтіла.

— Саме так, подумайте над цим, — я кивнув на Ортеґу. — Можете знайти мене на Фелл-стрит, так само, як і лейтенантку. Еліас Райкер, відповідальний за міжпланетні зв’язки. Я вам обіцяю: це провалиться в будь-якому разі, а коли це провалиться, знайомство зі мною буде корисним.

Ортеґа зрозуміла сигнал так, наче займалася цим усе життя. Так само, як зрозуміла б Сара. Вона відірвалася від спинки крісла й попрямувала до дверей.

— Побачимося, Ратерфорде, — лаконічно сказала вона, коли ми знову вийшли на платформу. Силач стояв там, широко всміхаючись і впираючи напружені руки в боки. — І навіть не смій про це думати.

Я вдовольнився мовчазним поглядом, який, як мені розповідали, Райкер використовував надзвичайно ефективно, та спустився зі сходів, пішовши за своєю партнеркою.

Знов опинившись у катері, Ортеґа ввімкнула екран і подивилася, як на ньому прокручуються донизу особисті дані жучка.

— Куди ви його приліпили?

— Гравюра над каміном. У кутку рами.

Вона гмикнула.

— Розумієте, його ж дуже швидко звідти витягнуть. Та й усе одно нічого з цього не приймається як доказ.

— Я знаю. Ви мені вже двічі це казали. Суть не в цьому. Якщо Ратерфорда розізлити, він стрибне перший.

— Думаєте, він злий?

— Трохи.

— Так, — вона з цікавістю позирнула на мене. — То що за хрінь — ота ретро-асоціативна співучасть третіх осіб?

— Без поняття. Я це вигадав.

Вона звела брову.

— Що, реально?

— А я вас таки переконав? Знаєте, що: ви б могли влаштувати мені тест на поліграфі, коли я це вигадував, і його я б теж переконав. Елементарні хитрощі посланців. Звісно, Ратерфорд здогадається, щойно це пошукає, але своєї мети це вже досягло.

— Якої саме?

— Забезпечити арену. Брешучи, ви не даєте своєму супротивнику повернутися до рівноваги. Це все одно що битися на незнайомій місцевості. Ратерфорд був злий, але всміхнувся, коли я сказав йому, що Кадмін дуркує саме через цю штуку, — я поглянув крізь вітрове скло на будинок угорі, перетворюючи крихти здогадів на розуміння. — Та йому, блін, на серці легше стало, коли я це сказав. Не думаю, що він за нормальних обставин розголосив би так багато, але цей блеф його перелякав, а для стабільності йому було потрібно небагато — краще за мене знати певну річ. А це означає, що він знає ще одну причину зміни поведінки Кадміна. Він знає справжню причину.

Ортеґа схвально гмикнула.

— Непогано, Ковачу. Вам треба було стати копом. Ви помітили його реакцію, коли я розповіла йому радісну звістку про вибрики Кадміна? Він геть не здивувався.

— Ні. Він цього очікував. А може, чогось подібного.

— Так, — вона зупинилася. — Ви справді колись заробляли цим на життя?

— Інколи. Дипломатичні місії або завдання під глибоким прикриттям. Це не було…

Вона штурхнула мене під ребра, і я затих. На екрані блакитними вогненними зміями почали розгортатися кілька закодованих послідовностей.

— Поїхали. Одночасні виклики; він, певно, робить це в віртуалі для економії часу. Раз, два, три — ось Нью-Йорк, певно, повідомляє новини старшим партнерам, і — йой.

Екран спалахнув і різко потемнів.

— Вони його знайшли, — сказав я.

— Так. До нью-йоркської лінії, мабуть, прикріплено шкребок, який чистить оточення виклику після з’єднання.

— Або це один з інших.

— Так, — Ортеґа викликала пам’ять екрану й пильно поглянула на коди викликів. — Усі три маршрутизовані через приховане роз’єднання. Ми їх виявили далеко не одразу. Хочете поїсти?

Зізнаватися в тузі за домівкою ветеранам-посланцям зась. Якщо цього почуття з вас не встигла витравити обробка, то це мали зробити роки безупинних зачохлень по всьому Протекторату. Посланці — громадяни такої собі невловимої держави Тут-і-Тепер, держави, що не визнає подвійного громадянства. Минуле для них має значення лише як дані.

Саме тугу за домівкою я й відчув, коли ми пройшли повз кухонну зону «Летючої риби», і мене, наче привітним мацальцем, вдарило пахощами соусів, які я востаннє куштував у Міллспорті. Теріякі, смаження темпури, а на задньому плані — місо. Якусь мить я стояв серед них, згадуючи той час. Рамен-бар, в якому ледарювали ми з Сарою, поки не вщухла спека у зв’язку зі справою «Джеміні Байосіс», і не відривали очей від передач новинної мережі та відеофона з розбитим екраном у кутку, який з хвилини на хвилину мав задзвонити. Пара на вікнах і товариство мовчазних міллспортських шкіперів.

А з іще дальшого минулого мені згадувалися побиті метеликами паперові ліхтарики під «У Ватанабе» одного п’ятничного вечора в Новопешті. Моя юна шкіра була слизька від поту через вітер з південних джунглів, а мої очі виблискували від тетрамету в одному з великих дзеркал-вітроловів. Дешевші за великі миски рамену балачки про великі успіхи та зв’язки з якудзою, квитки на північ і ще далі, нові чохли та нові світи. Старий Ватанабе сидів на терасі з нами, слухаючи все це, та ніколи не коментуючи — він просто курив свої люльки й раз у раз позирав у дзеркало на власні європейські риси — як мені здавалося, завжди з легким подивом.

Він ніколи не розповідав нам, як здобув цей чохол, і так само ніколи не спростовував і не підтверджував чуток про свої походеньки з корпусом піхоти, з Меморіальною бригадою Квелли, посланцями та ким завгодно. Один старший бандит якось сказав нам, що бачив, як Ватанабе здолав повну кімнату Семивідсоткових Янголів, не маючи нічого, крім люльки в руках, а якийсь пацан з болотних містечок одного разу показав розмитий уривок відео зі стрічки новин — як стверджував він сам, знятий під час воєн Заселення. Він, усього-на-всього двовимірний, був поспіхом знятий якраз перед атакою штурмової групи, але в субтитрах сержант, в якого там брали інтерв’ю, був названий Й. Ватанабе, а коли його питали, він нахиляв голову так знайомо, що ми всі радісно кричали на екран. Але ж Ватанабе — прізвище досить поширене, та й, зрештою, той хлоп, який сказав, ніби бачив бійку з