Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

моїм одягом, шаснула рукавом і стала кружляти навколо паперового згортка з обідом, а я тільки підсовував його ближче, відсмикував і грався з нею у квача; а коли нарешті затиснув шматочок сиру між великим і вказівним пальцями, миша сіла мені на долоню і з'їла його, а потім вимила мордочку й лапи, як муха, і подалася геть.

Незабаром чайка звила собі гніздо в моєму сараї, а дрізд — під захистом сосни, що росла біля дому. У червні самиця рябчика (Tetrao umbellus), птаха полохлива, вивела повз мої вікна своїх курчат з хащі за домом до дверей, квокчучи й кличучи їх за собою, як курка, і цілою своєю поведінкою показуючи, що вона — цариця лісів. При наближенні людини мати подає малятам знак, і вони розсипаються, ніби зметені вітром, а що вони достеменно схожі на сухе листя і галузки, не один мандрівець проходив просто через їхню зграйку, і навіть зачувши стривожене туркотіння дорослої птахи, що летить геть, і побачивши, як вона розпушує крила, щоб привернути увагу, не підозрював про решту товариства. Інколи мати виробляє такі викрутаси перед мандрівником і так розпушує пір'я, що не одразу і зрозумієш, який то звір перед тобою. Тим часом пташенята розпластуються на землі й завмирають, інколи сховавши голову під листок, — зважають тільки на вказівки матері, а через саме наближення людини не розбігаються, щоб не виказати себе. Навіть якщо ваш погляд упаде на них, ви не конче їх помітите — інколи на них можна наступити. Я, бувало, брав пташеня в руки, а воно й тоді слухалося тільки наказів матері й своїх інстинктів, тож завмирало без страху й трепету. Цей інстинкт такий потужний, що якось я випадково перевалив пташеня на бік, поклавши на землю, і воно так само лежало й за десять хвилин по тому. На відміну від малят інших птахів, вони не дитинні, а розвиненіші й кмітливіші навіть за курчат. Надзвичайно зрілий, але водночас невинний вираз їхніх широко розплющених безжурних очей вкарбовується в пам'ять. Здається, наче в тих очах відбивається вся мудрість світу, мовби їм властива не лише дитяча невинність, а й знання, відточене досвідом. Такі очі не народжуються з появою пташки, вони — ровесники небес, які в них відбиваються. Ліси не подарували нам інших таких коштовностей. Нечасто мандрівникові випадає зазирнути в таку прозору криницю. Буває, що бездумний і легковажний мисливець убиває матір саме в ту пору, і тоді невинні малята стають здобиччю інших звірів і птахів чи поступово змішуються з прілим листям, на яке так схожі. Кажуть, якщо підкласти таких пташенят курці, вони за першої ж загрози розбігаються й губляться, бо не чують поклику матері, яка скликає їх назад. Отакі в мене кури й курчата.

Кількість живих істот, які мешкають на волі, не викриті людьми, у лісах одразу за містом, вражає уяву, а про їхнє існування підозрюють лише мисливці. Як видрам вдається усамітнюватися! Вони, буває, виростають до чотирьох футів, завбільшки з маленького хлопчика, а люди їх навіть не зауважують. У лісах за домом я бачив єнотів-полоскунів, а вночі й досі, буває, чую, як вони скімлять. Зазвичай я перепочивав від грядок опівдні. Годинку-дві я обідав і читав у тіні над джерелом, з якого витікає потічок, що впадає в болото; він б'є з-під Бристерського пагорба, десь за пів милі від мого поля. Мій шлях до джерела пролягав пологими, порослими травою улоговинами, де витикалися молоді сосонки, а тоді я занурювався в густіший ліс над болотом. Там, у самітному тінистому місці, під сосновим гіллям, лежала чиста ділянка твердого дерну, де можна було вмоститися. Я розчистив джерело, щоб утворилася криничка, куди можна занурити відро, не піднявши намулу, і в розпал літа, коли став прогрівся, ходив туди чи не щоднини. Туди ж водила своїх пташенят вальдшнепиха шукати в мулі хробаків: вона шугала десь за фут над ними, а вони гурточком бігли берегом; зауваживши мене, вона лишала пташенят і бралася кружляти навколо, весь час наближаючись, доки не опинялася десь за чотири-п'ять футів від мене, а тоді вдавала, що в неї перебито крило чи ногу, аби привернути мою увагу й відвести якомога далі від малят, які тим часом, попискуючи, рушали по одному в болота. Інколи я чув писк малят, а матері не бачив. Бувало, що над джерелом сиділи горлиці, пурхаючи з гілки на гілку в мене над головою; а допитлива руда білка, що збігала найближчою гілкою, трималася особливо фамільярно. Варто просидіти непорушно достатньо довго у якійсь привабливій місцині в лісах, і лісові мешканці починають по черзі вигулькувати перед тобою.

Я бував свідком і менш мирних подій. Одного дня я вийшов до своєї дровітні, чи то пак купи корчів, і побачив, як борються дві великі мурашки: одна червона, а друга чорна, значно більша, майже пів дюйма завдовжки. Зчепившись, вони вже не відпускали одна одну, а тільки боролися, билися й каталися у тирсі. Придивившись уважніше, я з подивом зрозумів, що такі бійці обсіли цілу гору тирси, тож тут розгортається не duellum, a bellum, війна між двома расами мурах — червоні проти чорних, і на одну чорну нерідко припадало по дві червоних. Ці легіони мірмідонян вкрили всі гори й долини моєї дровітні, і земля вже була всипана загиблими й вмирущими, і чорними, й червоними. Це єдина битва, свідком якої я був, єдине поле бою, на якому я побував, доки борня тривала; братовбивча то була війна; по один бік — червоні республіканці, по другий — чорні імперіалісти. Сторони стали до смертного бою — солдати людської породи ніколи не боролися так затято, — але я не чув ані звуку. Опівдні я спостерігав, як двійко мурах зчепилося в сонячній видолинці між тирси, готові боротися, доки не згасне чи то сонце, чи то життя. Менший червоний боєць вчепився, немов кліщами, у торс суперника, і хай◦би скільки вони вовтузилися, не відпускав один з його вусиків, намагаючись перекусити його при корені — другий він уже зістриг; сильніший чорний воїн метляв ним туди-сюди, і, придивившись, я побачив, що у того вже відірвано кілька кінцівок. Впертості в них було більше, ніж у бульдогів, і жодне, здається, не збиралося відступати. Очевидно, їхній бойовий клич був «Переможи або поляж». Тим часом на схил над їхнім видолинком нагодився червоний мураш, явно сповнений завзяття. Він чи то вже здолав свого ворога, чи то ще не долучився до битви: ймовірно, друге, адже ще не втратив жодної кінцівки; напевно, мати веліла йому