Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

Арсен помовчав, ніби обмірковуючи. А тоді запитав, і в голосі його лунав біль:

— Нащо вона все це зберігала?

— Ти думаєш, це вона зберігала? — запитанням на запитання відповів Чоловік у Червоному.

— А хто? — здивувався Арсен.

Чоловік у Червоному хитро всміхнувся.

— Просто принеси мені теку і живи далі. Ніхто не буде розслідувати всі ці вбивства… Навіть останнє. Як там його звали… — він знову поліз у блокнот. — Максим!

— Його так звали?

— Немає значення, правда? Ти ж навіть обличчя його не бачив.

— Не бачив… — погодився Арсен.

— Не бачив обличчя — можеш вважати, ніколи його не зу- стрічав. А не знаєш про зради — можеш вважати, їх немає! Хіба не так?

На Арсеновому лиці грали жовна.

— А якщо взнаю?

— Ти дуже цього хочеш?

— Чого? — не втямив Арсен.

— Знову заскочити її. Знову побачити, як твоя дружина в ліжку з кимось іще…

— Ні, чорт! — він мимоволі підвищив голос. — Ясно, що ні! Ким треба бути, щоб хотіти таке!

— То нащо тоді так старатися дізнатись про зради?

— Просто я не хочу! Не хочу, щоб вони взагалі були! І весь час знаходжу докази!

— Більше не знайдеш. У цьому вся суть: я забираю твоє єдине джерело доказів, і ти живеш, наче нічого й не було. Просто викидаєш цю хріномутію з голови, і все.

Арсен знову мовчав, і Чоловік у Червоному не підганяв. Він витяг цигарку і безпардонно закурив.

— Тут не курять, чув, нє? — гукнув до нього хлопець із‑за сусіднього столика.

— Справді? — здивовано запитав Чоловік у Червоному й обернувся. — А я оце, що, думаєш, роблю?

Щось таке було в його погляді… Щось набагато страшніше, ніж примарна перспектива заробити рак легень від пасивного куріння.

— Ви курите… — розгублено відповів хлопець і кліпнув.

— От бачиш, — задоволено кивнув Чоловік у Червоному і знову обернувся до Арсена.

— І що я буду винен за це? — нарешті запитав він.

— Фу, звідки ця меркантильність! — засмучено скривився Чоловік у Червоному.

— То ви — просто так?

— Звичайно, ні! — і він підморгнув Арсенові, вочевидь насолоджуючись розгубленістю на його обличчі.

— А що ж тоді? — похмуро запитав він.

Чоловік у Червоному загасив цигарку просто об пластикову скатертину, пропаливши в ній солідну дірку.

— Зробиш мені невелику послугу, — сказав він. — Так би мовити, допоможеш відновити справедливість.

Андрій перегорнув протокол, але продовження не було. Тільки скупа фраза іншим почерком (очевидно, якраз Арсеновим): «З моїх слів записано точно і мною прочитано». І підпис.

Він перегорнув назад, а тоді звернув увагу на нумерацію аркушів. Так і є — одного бракує. Андрій заходився порпатися в течці й під нею, під столом, на ліжку і в наплічнику, але сторінки так і не знайшов.

Була глупа ніч. Він знову сів за стіл. Схоже, у третього підозрюваного психопатія, і тоді це точно він. І все-таки інформації поки що занадто мало… Крім того, що він, виявляється, чоловік отієї самої приємної медсестри Ксенії…

«Заодно до хати можу провести», — пригадалося йому.

«До хати не варто. У мене чоловік ревнивий».

Ну а Чоловік у Червоному — безсумнівно Харитон. Не зрозуміла його роль у цьому вар’єте, але те, що він замішаний у тому, що відбувається, — ясно, як день.

«Але найстрашніше навіть не це… — думав він. — Найстрашніше — ось що…» Андрій згорнув теку й втупився в кавово-коричневі розводи на обкладинці.

У тиші начебто почувся шелест. Чи то в кімнаті, чи то за дверима. Андрій звів голову, але звук не повторився. Він знову подивився на течку, намагаючись упіймати думку, що вислизала. Отже, та сама папка, яку Арсен знайшов у дружини і віддав Харитонові, тепер опинилася в нього…

Звук почувся знову. Тепер уже чітко — ніби з того боку хтось провів долонею по дверях. Андрій завмер, весь перетворившись на слух. За секунду щось стиха дряпнуло двері й пролунав тихий удар. Наче хтось хотів несміливо постукати кісточками пальців, але стукнув лише раз. І знову тиша.

Андрій нечутно відсунув стілець і підійшов до дверей. Тиша. Він приклав до них вухо. Ні звуку. Тільки чути, як стиха гуде протяг між дверима й одвірком. Він оглянув кімнату, прикидаючи, що тут може бути за зброю, але був лише стілець. Шкода, після того випадку в маршрутці він перестав носити з собою ножа… І тоді, готовий до всього, Андрій швидко обернув ключ і смикнув двері на себе.

Коридор був порожнісінький. Зате з іншого боку дверей було дещо прикріплене — спеціально для київського консультанта поліції. Й не складно здогадатися, від кого.

— Хочеш погратися, — стиха мовив Андрій. — Спробуймо.

До дверей була приклеєна металева тарілка чи, може, кругла таця, пофарбована в синій колір; до таці кухонним ножем прибита відрізана людська кисть із випростаним угору вказівним пальцем, до якого приклеєний гральний кубик, а на зап’ястку — доволі вишуканий золотий браслет. Він був зібраний із тонких прямокутних пластин, і на кожній вигравіювана витонченим шрифтом латинська літера. Літери складалися в слово.

Chrіstіnе

Розділ 33

Арсен

Субота, витягнувши підборіддя, наче лягава — морду, уважно роздивлявся відрізану руку. Його ноги стояли за добрячий метр, наче він боявся, що як підійде ближче, ця рука вхопить його за носа. Андрій схрестив руки на грудях і з виразом непереборної огиди спостерігав за дільничним.

— Чрі-сті-не… — спробував прочитати Субота, зауваживши браслет.

— Христін, — виправив Андрій.

— А шо це значить?

— Христина. До речі, ніхто у вас із таким іменем не зникав?

Субота насупився й відійшов від дверей.

— Думаєш, це її рука?

— Ну, рука точно жіноча, згоден?

Субота придивився:

— Тіпа, да.

— Ну, і навряд чи власниця її випадково впустила.

— Впустила? — поліцейський поморщився, вочевидь відчувши підступ.

Андрій тяжко зітхнув.

— Віталік, що будемо робити?

Субота трохи помулявся, наче збирався сказати щось важливе, набрав у груди повітря, а тоді передумав.

— Будемо шось рішать, — нарешті видав він задумливо.

— І що ти там рішать зібрався?

— Зараз буду в область дзвонить… Не трогай тут нічого, поняв?

Грізно мовивши останню фразу, Субота і справді дістав телефон, встромив у рота цигарку і подався до виходу.

Андрій теж дістав телефон і почав фотографувати. Там, де долоня була пробита ножем, крові майже зовсім не було, зате синя тареля перемащена кров’ю. Вочевидь навмисне. Ніж був звичайний, кухонний…

Гральний кубик приклеєний так, щоб було видно три грані: п’ять крапочок, чотири і дві. Андрій збільшив щойно відзняту світлину. Тоді нахилився, щоб роздивитися ближче гральну кістку. Гмикнув.

— Скоро будуть! — повернувшись, бадьоро проголосив Субота.

Він мав явно веселіший вигляд, ніж п’ять хвилин тому.

— Хто буде?

— Слідча група. Там хлопці якраз працювали в якомусь селі. Недалечко. Їх уже завернули до нас, так шо… Не треба фоткати, ти шо! Тайна ж слєдствія!

Субота навіть руку до телефона простягнув, але наткнувся на Андрюхин погляд і передумав.

— Ми з тобою теж слідство, — сказав Андрій. — Бо ти, бачу, забув, ким працюєш…

Субота промовчав. Тільки невдоволено глипав, поки Андрій фотографував.

— То, кажеш, там