Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

— Ти не дійдеш. Можеш не старатися, клята хвойдо. Ти не дійдеш. Я тобі не дозволю.

Іва відчайдушно опиралася. Кожен крок, кожен рук, який робила Бріджит, був справжньою боротьбою, коли рвалися жили й тріщали кістки. Так далеко вона пройшла тільки тому, що Боген і сама страждала. Вона не могла завдати шкоди самій тільки Брідж — це було настільки ж її тіло, наскільки й О’Шонессі. Два розуми перебували в одному тілі, але водночас кожен із них був у двох різних тілах. Цікаво, що б сказав на таке порушення субординації капітан Декарт?

Брідж хрипко розсміялася, втішена іронією ситуації. Так, їй було не легше, ніж Іві. Сприймати все двома тілами одночасно само по собі було неймовірно важко, але ситуація ускладнювалася ще й тим, що два тіла стали розділеним носієм для одного Вогняного вампіра — кожне лише частково. Це співвідношення перебувало в постійному русі, змінюючись і перетікаючи, наче рідина між двома сполученими посудинами. Тільки, на відміну від класичної механіки, вміст прагнув подолати таке розподілення й перейти до одного носія. Чого відчайдушно прагнула Боген і чому не менш запекло опиралася О’Шонессі.

Це було б захопливою, багаторівневою грою, якби кожен хід, що його треба було робити, не викликав неймовірних страждань, якби свідомість не потьмарювалася, а відчуття себе не розчинялося. Але, незважаючи на це, Брідж не проти була викласти на кін додаткові карти.

Тунель, яким вона рухалася, зустрічав її гарячим, вологим диханням, схожий на запалену горлянку, вкриту гнійним слизом. На долонях лишалося щось темне й липке, наче гар був просякнутий якоюсь їдкою хімічною рідиною, гарячим іхором. Дихати ставало дедалі важче, і, напевне, тільки те, що дихання не було вже настільки важливим для цього тіла, дозволяло йому залишатися активним.

«Так, активним, — подумки посміхнулася Брідж. — Бо навіть знепритомнівши, я все одно залишуся при тямі, так, любистку?»

— Щойно тільки ця болонка здохне, вогонь перетече до мене.

— Ні, любистку. Немає ніякої «тебе». Якщо зруйнувати се тіло, ми просто удвох опинимося в іншому. А можливо, помремо, бо смерть навіть одного тіла буде сприйнята нашими мізками як команда на термінацію. Психосоматична загибель… круто звучить, еге ж?

Знесилений організм божеволів, раз у раз отримуючи з того самого нервового центру протилежні накази. Іноді вони відбувалися майже одночасно — різниця становила лише кілька мікросекунд. Це викликало судоми та нервові спазми, кидало тіло додолу. Але Брідж знов і знов змушувала його зводитися й повзти далі, назустріч вологому, ядучому диханню корабля. Тунель вигинався й закручувався, поступово змінюючи напрямок — тепер вони повзли майже вертикально вниз, від осьового центру до зовнішніх палуб.

— Агов, — озвалася Брідж, якій такий спуск полегшив роботу. — Ти казала, що ви, марсіяни, не хотіли, щоб вас звільняли, так? Я ніколи не була на Марсі, але читала, що вам і справді жилося краще за нас. То правда?

Боген відповіла не одразу, наче не хотіла починати цієї розмови. Не дивно — вона була в осередку підготовки штурмової операції, і думки її, певне, були переповнені графіками та векторними полями. На відміну від Брідж, всесвіт якої передусім був лише норою, що спускалася униз, назустріч чомусь пекучому та отруйному.

— Навіть гадки не маю. Я так само не бувала на Террі.

Отримавши в спільну власність два тіла, вони, попри очікування, не отримали спільної свідомості. Вони не об’єднали пам’яті, не сприймали думок одна одної. Їм треба було вербалізовувати, промовляти кожну фразу бодай одним тілом — і насправді чути її. Це вимагало неабиякої зібраності, особливо коли увага концентрувалася на одному тілі, а відповідь лунала з другого.

Двері відсіку прочинилися, впускаючи високу фігуру, що й раніше була не надто м’язистою, а тепер, після вигорання, перетворившись на циндру, і взагалі здавалася майже самим кістяком.

— Лейтенанте, — проскрипів він, і було чути, як у горлянці тріскотять вугільні уламки. — Маю розмову. Віч-на-віч.

Боген похитала головою. Мілош Вукмір, другий за рахунком, хто став циндрою (кого ти власноруч перетворила на циндру, як перед тим — власного сина, любистку), був тією ще скалкою в дупі. Тупий, але амбітний, один із тих, хто стояв на чолі чималого культу в Танжері, невідомо за які заслуги там опинившись, у повсякденному житті він був настільки нікчемний, що заледве спромігся попасти на «Сінано» простим ауксиларієм. Чи розраховував він набути подоби вампіра? Чи заздрить тепер їй?

— Заздрить? Гадаю, він старанно вишукує нагоду позбутися тебе. Бо має для сього дуже поважну причину, чи не так?

Боген знаком відіслала геть охоронця, що сприйняв це ледь не з вдячністю. Водночас вона вчепилася рукою в чергове закіптюжене поруччя, не пускаючи тіло Брідж нижче по тунелю. Від напруги звело м’язи. Вогонь плескався у ній, наче нафта в реторті, важкими хвилями обпалюючи нутрощі та кістки.

— Чого тобі? — спитала вона, готова стиснути зуби будь якої миті.

— Третій сектор усе ще не розблоковано. Кажуть, є підозра, що без НРІ це взагалі неможливо. Тому я прийшов спитати тебе… — він замовк, втупившись у неї чорними очницями, на дні яких червоніло тліюче вугілля. — Чи воно нам потрібно? Подивись мені в очі й скажи — потрібно?

— У цьому шарі мультивсесвіту в тебе немає очей, — втрутилася Бріджит, перш ніж Іва встигла перехопити керування.

Вукмір завмер, роздивляючись її.

— Та невже? — проскреготав він. — Якщо ми не хочемо, щоб політ до Юпітера тривав декілька років, хіба не маємо перезапустити сингулярний рушій? Чому ми натомість займаємося безглуздою стріляниною?

— Бо така наша справа, — відрізала Боген. — Про рушій подбає Фатаґва. Чи ти гадаєш, що впораєшся краще за нього, Мілоше? Бо раптом почав знатися на технологіях Хазяїв-з-Югготу? Я гадала, твоя спеціалізація трохи… ближча до плотських проявів.

— Не треба гратися зі мною словами, лейтенанте, — він уперто звертався до неї, послуговуючись її військовим званням, наче це могло якось образити чи зганьбити жінку. — Ми всі розуміємо, що опинилися по вуха в рідкому терранському лайні. Той інженер усіх нас обдурив. І тепер треба думати, як звідти вибратися, а не як краще в солдатиків погратися.

— А ти не такий уже й дурень, еге ж, боцмане? Як для марсіянина, — пирхнула Бріджит, втрачаючи сили й падаючи в тунель уже без жодної спроби за щось ухопитися. Черговий синець точно не буде коштувати стільки, скільки борюкання з Боген. Обхопивши себе руками, головою вперед, вона гвинтом полетіла в жевріюче жерло тунелю.

—Що ти сказала? — прохрипів Вукмір, не зводячи пустих очниць зі скорченої судомою Боген. — Повтори.

— Я сказала… — нарешті повернувши контроль над тілом, процідила