Читати книгу - "Вогонь і кров"

Тож знову почався марш через Шлях Пюісьє, на якому знову лежали мерці, чиї обличчя та форма були покриті сірою пилюкою, що осіла на них під час обстрілу і всотала в себе їхню кров. Вогонь ще вівся, але вже не у визначених точках для підготовки атаки, але повсюдно, як гроза, що розходиться довгими розкотистими ударами. Тож невдовзі після того, як ми почали рухатися до головної лінії оборони, ми відчули, що Перелісок, чиї чорні щогли чітко вирізнялися на тлі палаючого в призахідному небі сонця, більше не належить нам. По всій довжині Шляху Пюісьє тріскучі розриви куль, які били по укриттях зліва і справа від нас та свистіли над шоломами, засвідчили, що наш виступ помітили. Вони змусили нас перестрибувати короткі повороти, а довгі відкриті ділянки траншеї долати повзком. Групи різких розривів, які щільно йшли слідом за нами і чий звук можна було порівняти з падінням великих дошок, непокоїли чуття ще більше, ніж вогонь артилерії, адже в них відкрито проявлялася воля ворога. Люди, які мусили тягнути за собою ящики з боєприпасами та кулеметами, спричинювали затримку, через яку напруга ще збільшилася. Вже по тому, що ми опинилися під загрозою на єдиному шляху вперед, стало ясно, що наша доля висить на волосині.

Нарешті ми сягнули проміжних позицій, де вже могли випростатися на весь зріст. Нам треба було рухатися дуже тихо, адже ворог міг бути зовсім поруч. Обережно, на широкій відстані один від одного, ми пригнувшись перетнули низьку траншею, у якій, здавалося, дійшла кінця запекла битва за Перелісок. Земля була вкрита уламками снарядів та чорними рифленими кулями. У нішах лежали ящики гранат, із яких більшість була розкидана внаслідок поспішного відступу. Скрізь було видно округлі вирви, випалені начорно: там снаряди розривалися посеред скупчення бійців. Сила цих кавалків заліза, що розліталися навсібіч і від вибуху яких людей підкидало вгору, а потім, вже безживних, жбурляло на землю, відобразилася на тілах мерців, які лежали довкола там, де по них прийшла смерть, їхні тіла та обличчя були пошматовані уламками, їхні уніформи були випалені тліючим полум’ям вибухів та почорніли. Обличчя тих, які лежали горілиць, були спотворені, а очі — вирвані, ніби перед якимсь жахливим видовищем, яке вони не могли стерпіти. Переслідувачі були настільки близько, що гранати, які ворог кидав їм через голови, падали в них перед ногами, тож у свої останні секунди вони бачили себе оточеними в палаючому кільці, з якого не було жодного порятунку. Судячи з того, що один із них лежав, стиснувши в руці рукоятку гранати, вони кидали їх на бігу, аби перегородити шлях за собою вогняною завісою — але це не допомогло їм утекти від долі. Там, де лежав останній із них, перед величезною нішею підіймалася гора блискучих латунних гільз. Мабуть, це був кулеметник, який і затримав просування англійців. Звідти він міг спрямовувати вогонь туди, де ті, що атакували, збивалися перед траншеєю в гурт. Смерть зібрала там багатий врожай; замість сірих уніформ це були мерці в хакі, майже всі вони лежали на спині, а їхні обличчя, які немовби втупилися в небо, справляли вже інше враження.

Останні з них лежали під низькою піщаною стіною, як ті, що згрібають руками діти на березі моря. Між їхніми тілами валялися великі й продовгуваті гільзи. Напевно, вони ще оборонялися рушничними гранатами та встигли зробити по одному пострілу, поки їх не повалив град куль із кулемета. На перехресті цієї траншеї з ходом сполучення загинув, мабуть, останнім, офіцер цієї штурмової групи; він ще тримав у руці кольт. У його тілі не було видно жодних поранень, бездоганна уніформа, яка вишукано сиділа на ньому, і шкіряна портупея дивно вирізнялися на тлі непогамовного безпорядку, який оточував його. Він не загубив навіть кашкет, який був на ньому замість шолома. Я схилився над ним і розібрав у сутінках слова «Otago-Rifles» на кокарді. Його очі злобно дивилися прямо на мене, він ніби вишкірив зуби між посинілими губами. Хоробрий хлопець; певно, він атакував цю траншею, як лев.

Тут аж ніяк не було безпечно. Все виглядало, наче люта стихія раптово замерла, немов вулкан, який тільки що був у розпалі виверження. І дуже важко було повірити, що ці мертві, які щойно були в розквіті сил, тепер лежать тут, наче зачакловані чарівною паличкою, тепер ні про що не думають та не мають більше бажань. Все ж вони є істотами, а не речами, і завжди хочеться кинути навздогін біглий погляд і переконатися, чи вони справді геть безмовно лежать на своїх місцях, ані поворухнувшись. Мовчазним, людиноподібним мешканцям таких місць, які підкорюються зовсім невідомим законам, завжди хочеться приписати якісь приховані та підступні наміри, і ти ніколи не можеш бути певним, чи вони не зможуть їх утілити. Тому не дивуєшся нічому, що б тут не відбулося. Це найтихіші години, коли жах проходить над полем бою.

Праворуч від траншеї завиднів і хід сполучення. Він був глибоким, немов ущелина, і пролягав уздовж обдертої загорожі, яка в минулі часи швидше за все огороджувала пасовище. Нам потрібно було прокрастися вперед ще приблизно на п’ятдесят кроків, щоби дістатися до оборонців, які стерегли цей хід і водночас мали утримувати накидану в поспіху барикаду. Вони перегородили один прохід траншеї колючим дротом і протягнули його уздовж стінок, аби зробити справжній вал поверх крихкої землі. Ця вогнева точка продовжувалася ліворуч і праворуч завдяки кільком постам, які розташовувалися у вирвах на прилеглій території. Важливим опорним пунктом цього завбачливого розташування була також штольня, яка була викопана за кілька кроків позаду барикади і в якій сиділи ті, хто не стояв на постах. Перед нею був складений запас ручних гранат; звідси бійці також брали свіжі боєприпаси. Цей маленький острів був досить добре захищений; як завжди в таких випадках, він будувався навколо однієї рішучої людини. Це був юний фельдфебель, який стояв біля входу до штольні. Я знав його вже кілька років; коли у Фландрії ми просувалися крізь руїни села Лангемарк, ми йшли поруч, коли він отримав поранення в ногу, тож тепер я був радий бачити його живим. Тут він також проявив себе як гідний супротивник англійського офіцера, що лежав позаду нас на перехресті траншей.

Нам довелося привітатися пошепки, але в цьому пейзажі й так ніби вмирало будь-яке гучне та невимушене слово. За кілька кроків від нас траншею ділила друга барикада, за якою якраз ховалися озброєні люди; бійці зійшлися так близько, що найменша обставина