Читати книгу - "Хмари"

- Чом і не покурить, - промовила вона, обмахуючи лице й обтираючи піт з лоба, з щік, з підборіддя, - як була я на Басарабії, то й сигари курила, не то що. Ой, як же гаряче! - сказала вона й одчинила причілкове вікно. Тоненький синій димок потягло стружечками в вікно, звідкіль лилось свіже повітря.

Сонце вже стало надвечори. Од дому лягла широка тінь на грядки з квітками, на зелену траву, досягла аж до вишень і до високої груші. Та тінь заманила до себе з хати всіх. Всі пішли на причілок і посідали в тіні на килимі, на зеленій траві під грушею. Масюк все позіхав після важкої страви та курив тютюн, а молодим людям і нев'янучій капітанші було дуже весело. Ликерія Петрівна сіла на килимі, ще й ноги підобгала під себе. З круглою головою на круглому й куценькому тулубі, вона вся була неначе кругла, ніби якийсь клубок лежав на килимі. Радюк сів і собі; а Галя довго церемонилась, поки й сама не присіла на килимі.

- Хазяйко! Олександре Остапівно! вишли нам сюди яблучок та вишеньок, або варення, або й наливочки.

- Оцієї не треба! цур їй, пек їй! Що Масюківка, то не Дунай, Олександре Остапівної Не висилайте тієї, що горілкою або наливкою звуть! - гукнула Висока, аж луна пішла по садку.

Вийшла й хазяйка і винесла свіжого варення з вишень; за нею наймичка несла на одній тарілці яблука, на другій - вишні. Всі кинулись до яблук, тільки панія Висока цуралась їх, неначе "трефного" жиди.

- Спробуйте-бо, Ликеріє Петрівно, яблучок! Таких ви не їли й на Басарабії, - дражнився з нею Радюк.

- Таких, може, й не їла, а їла виноград, пила вино, скільки хотіла, а до спаса таки не буду їсти яблук, їжте вже ви!

Тим часом надворі вечоріло; жара спадала. З садка, з-під груш і яблунь потягло прохолодою, що навівала вогкість на гарячі лиця. Квітки в клумбах, прив'ялені на гарячому сонці, підіймали головки, підіймали лист, зачувши вечірній холодок. Недалечко од Радюка ріс на грядці на самому краю здоровий кущ гвоздичків. Радюк глянув на той кущ гвоздичків, і на Галю, і на ті два гвоздички в її косі, що придавали краси її карим очам і пунсовим губкам, і промовив:

- Ви, мабуть, найбільше любите оці квітки, оцей огняний кущ гвоздичків. Ніякі квітки не пристають вам так до лиця, як оті гвоздички.

Галя осміхнулась. Легенький рум'янець налетів і зараз зник з її лиця. Вона доторкнулась пальцями до двох гвоздичків на голові, про котрі вона й забула.

- А я ніколи й не поливала гвоздичків! - промовила вона вже сміливо до Радюка.

- Одже ж поливайте їх рано й вечір, - промовив Радюк.

"Буду поливать рано й вечір та тебе споминать", - подумала Галя й легесенько зітхнула, згадавши, що Радюк недовго буде в Журбанях і на довгий час поїде до Києва.

- Нащо ж ми будемо їсти несвіжі вишні, коли в садку ростуть свіжі? Дивіться, як червоніють, аж листя не видно! аж гілля гнуть, - крикнула Висока й підскочила вмить, неначе м'яч, ще й у боки взялась. Вона побігла в вишник, а за нею слідком побігла й Галя, а за Галею Радюк. Масюк і Масючка зостались вдвох. Масюк ліг, простяг ноги на килимі, а далі й сам увесь простягся, потягнувся й позіхнув на ввесь садок, аж собака за тином гавкнула.

Ясна Ликерина сукня червоніла поміж вишнями й миготіла так швидко, неначе пурхала, Радюк почав рвать ягоди з однієї вишні з Галею, їм обом так хотілось подивиться на ту вишню, коло котрої вони стрілись уранці так несподівано, а панія Висока все кликала їх зовсім не туди, але в другий куток садка. Радюкові так хотілось поговорить з Галею на самоті, а Висока все неначе з землі вискакувала, все виглядала з-за вишень на їх, все терлась коло їх.

Але садок був прегустий. Високої стало не видно. Радюк почав розмовлять з Галею.

- Чи не забудете ви за мене, як я поїду з дому, може, й на довгий час? - промовив Радюк. - Бо я вас ніколи не забуду, хоч і поїду, може, й на довгий час. Як тільки я побачив вас у Журбанях, як тільки почув ваш голос, вашу пісню, я почув душею, що вже вас ніколи не забуду.

Галя рвала вишні, але їх не їла і все пускала ягоди на траву. Вона мовчала, але дві сльозі виступили на її чудових очах і покотились по щоках. Радюкові стало жаль молодої дівчини, неначе рідної сестри.

- Чи забудете мене, чи не забудете? - знов спитав він, взявши Галю за руку.

- Не забуду, - одказала вона нищечком, як мала дитина, і трохи не розридалась, як мала дитина.

Коли це за вишнею шелеснула панія Висока і зігнала якусь птицю з дерева, її сукня запалала в зеленому листі. Радюк пустив Галину руку.

- Хавав! - крикнула вона з-за гілля й таки справді злякала молодих людей. - А що, злякала вас, садових пташок?

- Не тільки нас, а й ту птицю злякали, що ондечки полетіла, - промовив Радюк.

Галя мусила ніби заспокоїться при сторонній людині, навіть була рада приходу Високої. Нове почуття кохання, на самоті з милим, в зеленому садочку, вперше на такому молодому віку, трохи злякало її й дуже збентежило.

Незабаром всі вони троє виринули з зеленого, густого вишника й посідали хто на килимі, а хто на траві. Панія Висока напелехала повну тарілку свіжих вишень.

- А де ж ваші вишеньки, паничу й панно? - спитала вона в молодих.

- А ось! - сказала Галя, показуючи гіллячку вишні, всю обсіяну й обліплену вишнями, на котрій зеленіло тільки зо три листочки.

Вона гралась тією гіллячкою, нарвала гвоздичків і зеленого листя й обклала ними гіллячку. Вийшов дуже оригінальний букетик.

- Кому то буде букет? - спитала Ликерія Петрівна, навіщось втягнувши губи в рот.

- Комусь буде, та не скажу! - промовила Галя й подала Високій той букетик.

Висока не взяла й затріпала маленькими ручками.

- Не мені, не мені, а комусь іншому! І мені колись дарували букети на