Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

з восьми років (неоковирне дитяче письмо, розмазаний олівець, затерті місця) і до початку 70-х. Листи з університету, листи з судна, листи із Франції. Більшість адресована Еллен, чимало з них доволі довгі. Я одразу зрозумів, що вони цінні, можливо, цінніші за все інше у цій кімнаті — ​але не мав відваги прочитати їх там. Перечекавши хвилин 10–15, я спустився і приєднався до інших.

Місіс Феншо не хотіла віддавати з дому оригінали, але не заперечувала проти фотокопій. Навіть запропонувала зробити все сама, але я сказав їй не клопотатися: приїду якогось іншого дня і все зроблю.

Ми пообідали на траві на подвір’ї. Бен притягував до себе всю увагу, після кожного шматочка бутерброда метався до квіточок, і о другій ми були готові вертатися додому. Місіс Феншо підвезла нас до автобусної станції й розцілувала всіх трьох на прощання, виявивши при тому більше емоцій, ніж протягом цілого візиту. За п’ять хвилин після того, як автобус рушив, Бен заснув у мене на колінах, а Софія взяла мене за руку.

— Не надто радісний день?

— Чи не найгірший на живій пам’яті, — ​сказав я.

— А ти уяви, як це — ​проговорити з тією жінкою чотири години. У мене теми для розмови скінчилися, щойно ми приїхали.

— Ми, мабуть, не дуже їй подобаємося.

— Мабуть, що ні.

— Це ще м’яко сказано.

— Тобі тяжко було лишитися там самому?

— Дуже тяжко.

— Що, тепер сумніваєшся?

— Боюся, що так.

— І я тебе не виню. Жаскувато там.

— Треба ще подумати. Зараз мені здається, що я вчинив страшну помилку.

*

Чотири дні по тому місіс Феншо подзвонила сказати, що їде до Європи на місяць, тож, можливо, варто владнати справу зараз (її слова). Я збирався пустити все на самопас, але не встиг вигадати належне пояснення, чому не приїду, й піймав себе на обіцянці заїхати наступного понеділка. Софія відмовилася їхати зі мною, і я не наполягав. Ми вирішили, що одного родинного візиту досить.

Джейн Феншо радісно, з усмішкою зустріла мене на автобусній станції. Щойно сів у машину, я зрозумів, що цього разу все буде інакше. Вона причепурилася (білі штани, червона шовкова блуза, засмагла шия без зморщок нічим не прикрита), мимоволі відчувалося: вона хоче, щоб я на неї дивився й визнавав її красу. Але цим не обмежувалося: було в її тоні щось фамільярне, ніби ми давні друзі, об’єднані минулим — ​ото пощастило, що я приїхав сам, і ми нарешті можемо говорити відкрито. Мені в тому вчувався певний несмак, тож я обмежувався короткими фразами.

— Гарна в тебе родина, хлопче, — ​ми спинилися на червоне світло, й вона повернулася до мене.

— Так, — ​сказав я, — ​гарна.

— Малий, звісно, чарівний. Серцеїд росте. Але стриму не знає, правда?

— Йому тільки два роки. У тому віці більшість дітей жвава.

— Звичайно, тільки мені здається, що Софія його панькає. Їй тільки смішки, якщо ти розумієш, про що я. Я не проти сміху, але й дисципліна не завадить.

— Софія з усіма так тримається, — ​сказав я. — ​Весела жінка, весела мати. Бен, наскільки я можу судити, не скаржиться.

На мить настала тиша, але коли ми рушили далі широкою торговою вулицею, Джейн Феншо додала:

— А їй пощастило, Софії твоїй. Пощастило, що вийшла сухою з води. Пощастило, що знайшла такого, як ти.

— Я зазвичай думаю, що все навпаки, — ​сказав я.

— Не прибідняйся.

— Я й не прибідняюся, просто знаю, про що говорю. Поки що все щастя — ​на моєму боці.

Вона коротко загадково посміхнулася, ніби вирішила, що я дурник, але постановила утриматися від дискусії, раз я все одно не визнаю її правоти. Коли ми за кілька хвилин доїхали до її дому, вона, здається, облишила свою початкову тактику. Вона взагалі припинила згадувати Софію та Бена й натомість стала сама поступливість, весь час повторювала, яка вона рада, що це я пишу книжку про Феншо, ніби її схвалення щось міняло — ​ніби це було вирішальне визнання, й то не лише для книжки, а для мене самого. Тоді вона віддала мені ключі від машини і сказала заїхати у найближчий магазин, де можна зробити фотокопії. А коли я вернуся, на мене вже чекатиме обід.

На те, щоб скопіювати всі листи, пішло понад дві години, тож вернувся я близько першої. Обід і справді вже на мене чекав, і меню вражало: аспарагус, холодний лосось, сири, біле вино, все, як треба. На столі в їдальні стояли квіти і явно найкращий сервіз. Моє обличчя, мабуть, виказало подив.

— Я хотіла, щоб було святково, — ​сказала місіс Феншо. — ​Ти не уявляєш, яка я рада, що ти тут. Усі спогади повертаються. Мовби лихого й не траплялося.

Я запідозрив, що, доки мене не було, вона вже випила. Рухалася вона впевнено й себе контролювала, але голос у неї став нижчий, тремкий, емоційний — ​раніше такого не було. Коли ми сіли за стіл, я наказав собі бути обачним. Вино лилося рікою, й коли я зауважив, що до келиха вона припадає частіше, ніж до страв — ​їжу вона тільки повозила по тарілці, а потім геть про неї забула — ​почав очікувати найгіршого. Побіжно розпитавши про моїх батьків і двох молодших сестер, вона перейшла на монолог.

— А дивно, — ​сказала вона, — ​дивно, як, буває, повертає життя. Ніколи не знати, що станеться наступної миті. Ось ти тут — ​маленький хлопчик, який жив по сусідству. Ти — ​та ж особа, яка колись бігала цим домом у брудних черевиках, а тепер он як виріс. Ти — ​батько мого внука, ти це хоч розумієш? Ти одружився з дружиною мого сина. Якби мені хтось сказав десять років тому, що майбутнє виглядатиме так, я б розсміялася йому в обличчя. Ось що ти врешті засвоюєш про життя: що воно збіса дивне. Не встигаєш за подіями. Навіть уявити всього не можеш. А ти, знаєш-но, на нього схожий. Ви завжди були схожі — ​як брати, майже як близнята. Коли ви були маленькі, я на відстані, бувало, вас плутала. Я навіть не могла сказати, хто із вас мій. Я знаю, ти його дуже любив, ти завжди на нього рівнявся. То дозволь тобі дещо сказати, любий. У ньому не було й половини твоєї вдачі. У душі він був холодний. У душі він був мертвий: він, думаю, нікого й не любив ніколи у цьому житті. Я інколи спостерігала за тобою через двір — ​ти підбігав до матері, обіймав за шию, дозволяв себе поцілувати. Мені ніби в ніс тицяли тим, чого я не отримала зі своїм сином. Він, знаєш-но, не дозволяв до себе торкатися. Як тільки йому виповнилося років чотири-п’ять, він почав щулитися щоразу, як я наближалася. Як, думаєш, може почуватися жінка, коли рідний син її зневажає? А я була така, блін, юна. Коли він народився, мені не було ще й двадцяти. Уяви, що відчуваєш, коли тебе отак відштовхують. Я не кажу, що він був лихий. Він просто від усього тримався осторонь, як сирота. Хай би що я казала, йому — ​як горохом об стіну. І з його батьком так само. Він не хотів від нас учитися. Роберт увесь час намагався до нього достукатися, але йому теж не вдалося. Але ж не можна карати людину просто за те, що вона