Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

буває. Тільки уявіть, скільки зламано життів. Наприклад, Ґофф і Веллі — ​двоє з тих суддів, що прирекли на смерть короля Карла І — ​втекли до Коннектікуту після Реставрації Стюартів і до кінця життя переховувалися у печері. Чи, скажімо, місіс Вінчестер, вдова виробника гвинтівок, боялася, що привиди вбитих зброєю її чоловіка прийдуть по її душу, й тому постійно додавала в будинку нові кімнати, доки не створила монструозний лабіринт із коридорів і ніш, аби щоночі спати в іншій кімнаті та сховатися від привидів. За іронією, під час землетрусу у Сан-Франциско у 1906 році її завалило в одній із кімнат, і вона ледь не померла від голоду, бо слуги ніяк не могли її знайти. Згадаймо також М. М. Бахтіна, російського критика й філософа літератури. Під час німецького вторгнення до Росії під час Другої світової війни він пустив на цигарки єдиний примірник рукопису свого довгого дослідження німецької літератури, над яким працював багато років. Він щодня виймав із рукопису по сторінці і крутив цигарки, з кожним днем скурюючи фрагмент за фрагментом, аж доки нічого не лишилося. Це все правдиві історії. Їх можна читати як притчі, але вони мають сенс, виключно бо правдиві.

Твори Феншо свідчать про велику любов до таких історій. Особливо записники, де він постійно переказує оповідки, а що вони трапляються так часто — ​і то дедалі частіше — ​починає здаватися, наче Феншо сподівався, що ті поможуть йому зрозуміти себе. Одна з останніх (датована лютим 1976 року, за якісь два місяці до зникнення) видається мені особливо значущою.

«Якось у книжці видатного дослідника Арктики Пітера Фройхена я вичитав, — ​писав Феншо, — ​як той потрапив у снігову бурю на півночі Гренландії. Він був сам, із обмаллю запасів, тож вирішив збудувати іглу й перечекати завію. Минуло багато днів. Найбільше він боявся, що на нього нападуть вовки, адже чув, як ті, голодні, нипають дахом іглу, тож час від часу виходив назовні і щосили співав, аби їх розлякати. Але вітер завивав так люто, що хай би як гучно він співав, не чути було нічого, крім бурі. Це серйозна проблема, але біда з іглу була ще більша. Фройхен-бо зауважив, що стіни його притулку поступово змикаються. Через погодні умови його подих буквально примерзав до стін, так що ті з кожним видихом ставали товщі, а іглу меншало, доки для його тіла майже не лишилося місця. Страшно уявити, наче кожен твій подих поступово замуровує тебе у крижаній труні. На мою думку, це значно переконливіше, ніж «Колодязь і маятник» По. Адже у цьому випадку ти сам — ​агент свого знищення, а інструмент знищення потрібен для виживання. Адже не можна жити, не дихаючи. А з іншого боку, якщо дихатимеш, то не житимеш. Як не дивно, я не пам’ятаю, як Фройхен порятувався. Адже годі й казати, що він вибрався. Наскільки я пам’ятаю, книжка називалися «Арктичні пригоди». Її давно не перевидавали».

6

У червні того року (1978) ми з Софією й Беном поїхали в Нью-Джерсі провідати матір Феншо. Вона давно вже не була сусідкою моїх батьків (вийшовши на пенсію, вони перебралися до Флориди), тож я не повертався туди вже багато років. Місіс Феншо, Бенова бабуся, підтримувала з нами контакт, але стосунки були дещо напружені. Вона завжди трималася з Софією трохи вороже, ніби потай звинувачувала її у зникненні Феншо, і ця нехіть раз у раз проривалася у якихось фразах. Ми з Софією запрошували її в гості з належною періодичністю, але вона рідко погоджувалася, а коли й приїжджала, то тільки сиділа, метушилася, посміхалася, щось ображено мимрила, вдавала, що захоплюється малим, відважувала Софії сумнівні компліменти, казала, як тій пощастило, а тоді рано поверталася додому — ​вічно підхоплювалася посеред розмови й заявляла, що забула про якусь попередню домовленість. Але на неї все одно тяжко було ображатися. Все у її житті йшло не так, і вона вже перестала навіть сподіватися, що щось колись складеться. Її чоловік помер; її донька пережила низку нервових зривів і тепер жила на транквілізаторах у реабілітаційному центрі; її син зник. Вона й у 50 лишилася красунею (в дитинстві вона видавалася мені найкрасивішою жінкою, яку я бачив) і жила заплутаними романами (список її чоловіків постійно змінювався), забігами по магазинах у Нью-Йорку й пристрастю до гольфу. Літературний успіх Феншо заскочив її зненацька, але тепер, коли вона звиклася з цією думкою, то більш ніж радо брала на себе відповідальність за народження генія. Коли я подзвонив їй сповістити, що пишу біографію її сина, вона начебто висловила бажання допомогти. Вона сказала, що в неї лишилися його листи, фотографії й документи, й вона охоче мені все покаже.

Ми дісталися туди між сніданком і обідом, і після незграбного початку розмови за чашечкою кави на кухні й довгої балачки про погоду вона провела нас нагору, до дитячої кімнати Феншо. Місіс Феншо ґрунтовно підготувалася до мого приходу й виклала всі матеріали рівними стосиками на столі, що колись належав сину. Мене це нагромадження вразило. Не знайшовши, що сказати, я подякував їй за готовність допомогти, хоча насправді масив роботи мене налякав і приголомшив. За кілька хвилин місіс Феншо спустилася вниз і вийшла на задній двір із Софією й Беном (стояв теплий сонячний день), а я лишився на самоті. Пам’ятаю, як визирнув з вікна й побачив Бена: він дибав газоном у комбінезончику поверх підгузка, горлав і вказував на дрозда, що ширяв угорі. Я постукав по склу, й коли Софія озирнулася й підняла погляд, їй помахав. Вона усміхнулася, послала мені повітряний поцілунок, а тоді пішла інспектувати з місіс Феншо клумбу.

Я сів за стіл. Перебувати у тій кімнаті було нестерпно, я поняття не мав, скільки так витримаю. На полиці лежали бейсбольна рукавиця Феншо з обшарпаним м’ячем; на полицях вище і нижче стояли книжки, які він читав у дитинстві; просто за мною було ліжко, застелене картатим біло-блакитним покривалом, яке я пам’ятав з дитинства. Це були матеріальні докази, рештки загиблого світу. Я ступив у музей власного минулого, і те, що там побачив, мене ледь не розчавило.

Перший стос: свідоцтво про народження Феншо, шкільні табелі, бойскаутські значки, диплом про закінчення середньої освіти. Другий стосик: фотографії. Дитячий альбом; Феншо з сестрою; родинний альбом (дворічний Феншо посміхається в тата на руках, Феншо й Еллен обіймають матір на гойдалці за домом, Феншо серед кузенів). А тоді — ​світлини врозсип: у папках, у конвертах, у коробочках: на десятках із Феншо був я (плаваємо, граємо у квача, катаємося на велосипедах, байдикуємо надворі; мій батько катає нас на плечах; короткі стрижки, мішкуваті джинси, машини за нами — ​пакард, десото, мікроавтобус-форд із дерев’яними панелями). Фотографії класу, команди, літнього табору. Фотографії з матчів і забігів. У каное, перетягує канат. А потім, ближче до низу, кілька фотографій з останніх років: Феншо, якого я ніколи не бачив. Феншо на гарвардському дворі; Феншо на палубі танкера нафтової компанії «Ессо»; Феншо у Парижі перед кам’яним фонтаном. Остання — ​єдина фотографія Феншо із Софією: Феншо старший, похмуріший; Софія страшенно юна, неймовірно красива, але якась розгублена, ніби не може зосередитися. Я глибоко вдихнув і розплакався, геть несподівано, до останньої миті несвідомий, що в мені здіймаються сльози, — ​я гучно схлипував, здригаючись, закривши обличчя руками.

У коробці справа від фотографій були листи, щонайменше сотня, починаючи