Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

— По-перше, говоріть по-італійському, porque aquí[30] ми в Римі і до нас завітали оці добродії, які не розуміють іспанської мови, отож, на мою думку, непристойно, щоб ви розмовляли зі мною по-іспанському. Крім того, знайте: мені байдужісінько, що ви запізнилися, отож можете не вибачатися.

До краю вражений Бернальдес розгублено всміхнувся і вклонився Пепіті, а потім спитав, чи можна йому попрацювати над портретом, поки ще світло.

— Та як хочете! — відповіла вона байдуже. — Ви puede pintar[31] без мене або también відкласти роботу, як вам краще.

Мануель Бернальдес ще раз схилив голову і повернувся до синьйори Кандіди, яка й досі тримала собачку на руках.

Для Мінерви знову почалися муки. Та ще більшим тортурам був підданий її мучитель. Аби покарати Мануеля за запізнення, синьйорина Пепіта почала так натхненно кокетувати зі мною, аж утратила чуття міри. Навіть для моєї мети це було занадто. Кілька разів потай глянувши на Адріану, я зрозумів, як вона страждає. Словом, страждання випали не тільки на долю Мінерви та Бернальдеса, їх вистачило і Адріані, й мені. Обличчя в мене пашіло, ніби я поволі п’янів від тієї образи, якої свідомо завдаю невинному юнакові. Та великого жалю він у мене не викликав. Шкода було тільки Адріану. Але ж я прагнув, я мусив зробити їй боляче, відтак мене зовсім не обходило, що водночас страждає Бернальдес. Мені навіть здавалося, що чим дужче мучиться він, тим менше повинна страждати Адріана. Та потроху наруга, яку кожен з нас чинив над собою, досягла такого напруження, що вибух став неминучим.

Привід до цього подала Мінерва. Сьогодні хазяйчин погляд не тримав її в страхові божому, і вона, тільки-но художник переводив очі з неї на полотно, потихеньку змінювала позу, засовувала мордочку і лапки в щілину між спинкою і сидінням крісла, наче силкувалася залізти туди й сховатися, з чарівною відвертістю показувала художникові свій облізлий задок, схожий на літеру о, та ще й помахувала, ніби глузуючи, високо задертим хвостиком. Уже не раз синьйора Кандіда вкладала її на місце в попередній позі.

Бернальдес, чекаючи, поки гувернантка допоможе йому, невдоволено пирхав, дослухався до моєї бесіди з Пепітою та все щось бурмотів собі під ніс на мої слова. Я помітив це, і мені кортіло йому сказати: «Говоріть голосніше!» Зрештою Бернальдесові урвався терпець, і він крикнув Пепіті:

— Прошу вас, заставте хоч оцю тварюку лежати сумирно!

— Тварюку, тварюку, тварюку… — аж захлиналася обурена Пепіта. — Нехай і тварюка, та не вам це казати!

— Хто знає, може, бідолашка, все розуміє… — зауважив я на виправдання Мінерви, звертаючись до Бернальдеса.

Мої слова можна було зрозуміти по-різному. Я збагнув це лише після того, як вимовив їх. «Хто знає, — хотів я сказати, — може, бідолашка, розуміє, що з нею роблять». Але Бернальдес надав моїм словам іншого значення. Він скипів і, дивлячись мені просто у вічі, вигукнув:

— От ви довели, що нічого не розумієте!

Він дивився на мене так виклично, та й я був до краю збуджений, отож не міг стриматись і мимоволі відповів:

— Але я чудово розумію, любий добродію, що ви станете великим художником…

— У чім річ? — спитав маркіз, відчувши, що наша розмова загострюється.

Розлючений до нестями Бернальдес підступив до мене впритул:

— Великим художником?.. Припиніть негайно це знущання!

— Так, великим художником… Але ви погано виховані, як мені здається, бо лякаєте маленьких болонок! — зневажливо кинув я.

— Гаразд, — промовив він. — Побачимо, чи самих тільки болонок!

І вийшов.

Пепіта зненацька скрикнула і, судомно заридавши, знепритомніла. Її підхопили синьйора Кандіда й Папіано.

Коли ми всі стовпилися біля канапки, на яку поклали зомлілу синьйорину Пантогаду, я раптом відчув, як хтось шарпнув мене за плече, і побачив перекошене від люті обличчя Бернальдеса. Мені пощастило вчасно перехопити занесену на мене руку. Я відштовхнув його щосили, та він знову підбіг до мене і пацнув рукою по моєму обличчю. Нетямлячись од гніву, я кинувся на іспанця, але синьйор Палеарі та Папіано втримали мене, а Бернальдес вискочив з вітальні, крикнувши:

— Вважайте, що я вас образив! Я до ваших послуг! Тут знають мою адресу!

Обурений маркіз, тремтячи всім тілом, підвівся з крісла і щось гукав услід художникові, а я силкувався вирватися з рук синьйора Палеарі та Папіано, щоб наздогнати свого кривдника. Дон Джільйо почав заспокоювати мене і радив за дворянським звичаєм послати двох своїх друзів до того негідника, котрий посмів виявити таку неповагу до маркізового дому, і добряче провчити його.

Все ще задихаючись від образи, я промимрив кілька слів: вибачився за прикрий інцидент і швидко пішов. Синьйор Палеарі та Папіано вийшли слідом за мною, а Адріана зосталася біля Пепіти, яка ще й досі не отямилась.

І тепер я мусив прохати злодія, що недавно обікрав мене, стати моїм секундантом! Його і синьйора Палеарі. До кого ж іще міг я звернутися?

— Я? — вигукнув украй здивований синьйор Ансельмо. — Та що ви! Ні, ні, синьйоре! Ви серйозно? — І всміхнувся: — Та я ж у цьому ділі нічогісінько не тямлю, синьйоре Меїс… Облиште, усе це дурниці, хлоп’яцтво, вибачте на слові…

— Ні, ви це зробите для мене! — вигукнув я, не маючи сили довго переконувати його. — Ви зі своїм зятем підете до того синьйора і…

— Та нікуди я не піду! Що ви кажете! — перебив мене він. — Просіть мене про що завгодно, я зроблю вам будь-яку іншу послугу, тільки не це. Бо такі штуки, передусім, не для мене. Крім того, я вже сказав вам — це хлоп’яцтво, та й годі. І не треба надавати значення… Пусте…

— Ні, ні, я з вами не згоден! — втрутився Папіано, бачачи мою нестямність. — Це не дурниці! Синьйор Меїс має повне право вимагати сатисфакції! Більш того — зобов’язаний! Саме так, він мусить, мусить…

— Тоді підете ви з кимось зі своїх друзів, — сказав я, певний, що він не відмовиться.

Але Папіано розвів руками і з жалем мовив:

— Повірте, я залюбки пішов би!

— Але не підете? — крикнув я на всю вулицю.

— Тихше, синьйоре Меїс, — благально сказав Папіно. — Поміркуйте самі, згляньтеся на моє становище, жалюгідне становище залежної людини: убогий секретар маркіза. Я ж тільки служник, служник…

— Та що ж тут міркувати? Адже сам маркіз… Хіба ви не чули?

— Так, синьйоре! Але що буде завтра?