Читати книгу - "Вічне життя Смерті, Лю Цисінь"

флоту за три місяці прибудуть сюди, на цьому континенті залишиться 30–50 мільйонів уцілілих. Ці переможці в боротьбі за виживання зможуть продовжити цивілізоване й комфортне життя в резервації. Вогник людства не згасне й помалу жеврітиме, немов лампадка в гробниці.

Зала Палати представників Австралійського парламенту проєктувалася за зразком Палати громад Великої Британії. По боках високо розміщувалися місця для відвідувачів, а крісла членів парламенту — в них зараз сиділи світові лідери — були розташовані в заглибленні посередині зали. Зараз ті, хто там сидів, почувалися, немов у гробниці, яку от-от почнуть закидати землею.

— Сам факт виживання є величезною удачею. Так було на Землі в минулому, й так воно є скрізь у цьому нещадному Всесвіті. Я не знаю, коли в людства виникла ілюзія, що виживання стало його належною й невід’ємною властивістю. Це і є першопричиною вашої невдачі. У цьому світі знову замайорить прапор природного відбору, і я сподіваюся, що всі присутні опиняться серед 50 мільйонів переможців, які без остраху й сумлінь вживатимуть їжу, а не чекатимуть, поки їжа прийде по них.

— А-а-а... — У натовпі неподалік від Чен Сінь пролунав жіночий крик. Мов гостре лезо клинка, він прорізав ранкову тишу, але одразу замовк.

Чен Сінь відчула, як світ завертівся навколо неї. Вона не зрозуміла, що впала на землю. Небо раптом виштовхнуло намет із величезним інформаційним вікном з її поля зору, а потім поверхня землі притиснулася до її спини, неначе увесь час стояла вертикально позад неї. Вранішнє небо нагадувало похмурий океан, і багряні хмари, освітлені променями висхідного сонця, пливли його поверхнею, немов криваві плями. Тоді в центрі поля її зору виникла чорна пляма; вона швидко збільшувалася, мов обгорілі краї аркуша паперу, який тримають над свічкою, аж поки темрява не заволокла усе довкола.

Чен Сінь недовго лишалася непритомною — руки відчули м’який пісок, і вона піднялася на ліктях, намагаючись зрозуміти, чи з нею все гаразд. Але світ довкола зник — навколо панував суцільний морок. Чен Сінь широко розплющила очі, однак не бачила нічого, крім непроникної темряви. Вона осліпла.

Навколо вирувало різноманіття звуків; вона не була певна, які з них реальні, а які — плід галюцинацій. Чулися кроки, схожі на припливні хвилі; крики, плачі; невиразні стогони, немов вітер дме крізь сухостій мертвого лісу.

Хтось налетів на неї, збив із ніг — вона знову силилася підвестися. Темрява, суцільна темрява пливла перед очима, густа й чорна, немов асфальт. Вона повернулася обличчям у напрямку, який вважала сходом, але навіть в уяві не змогла побачити Сонце. Натомість з-за обрію випливав якийсь гігантський чорний диск, який щедро заливав усе навколо чорним світлом.

Їй здалося, що посеред повного мороку вона змогла вирізнити пару очей. Очі повністю зливалися з темрявою, але вона відчувала їх присутність і погляд, що невідривно слідував за нею. Чи це очі Юнь Тяньміна? Вона провалилася в безодню, де мусить нарешті зустрітися з ним. Чен Сінь чула, як він кликав її на ім’я, й намагалася відігнати мару, але голос уперто кликав знову. Вона нарешті збагнула, що цей голос справжній. Він, вочевидь, належав якомусь фемінізованому молодику з цієї епохи.

— Ви доктор Чен Сінь?

Вона кивнула чи радше уявила, що киває.

— У вас щось із очима? Ви не бачите?

— Ви хто?

— Я — командир спеціального загону Сил безпеки Землі. Томоко відправила нас до Австралії із завданням вивезти вас.

— Куди вивезти?

— Куди ви самі забажаєте. Вона вирішить усі питання щодо проживання. Звісно, за вашою згодою.

Цієї миті Чен Сінь почула ще один звук, який спочатку також вважала галюцинацією: ревіння й свист лопатей вертольота. Людство вже давно освоїло технологію антигравітаційного польоту, але з огляду на величезне споживання енергії вона так і не набула практичного використання. До сьогодні більшість літальних атмосферних апаратів мали у своїй конструкції роторні двигуни й гвинти. Вона відчула, як набігає стрімкий повітряний потік, і зрозуміла, що десь поблизу справді зависнув гелікоптер.

— Я можу поговорити з Томоко?

Хтось вклав їй у руку мобільний телефон. Чен Сінь притиснула слухавку до вуха й одразу почула голос Томоко.

— Гей, Мечоносцю?

— Це я — Чен Сінь. Я розшукувала тебе.

— Навіщо? Ти ще й дотепер вважаєш себе рятівницею світу?

— Ні. — Чен Сінь повільно похитала головою. — Я ніколи не сприймала себе так. Я просто хочу врятувати ще двох людей, це реально?

— Хто вони?

— АА та Фрес.

— А, твоя балакуча подружка й той старий абориген? Ти для цього мене шукала?

— Так. Нехай люди, яких ти послала, заберуть їх із Австралії й оселять деінде, аби вони могли спокійно жити.

— Без проблем. А ти що?

— Не турбуйся про мене.

— Ти ж бачиш, що коїться навколо?

— Не бачу. Взагалі.

— Ти маєш на увазі, що осліпла? Тобі не вистачає харчів?

Чен Сінь була дещо здивована. Томоко знала АА, але звідки здогадалася про Фреса? Вони троє отримували повну пайку весь рік, а влада не реквізувала будинок старого, як у решти місцевих. Крім того, ніхто її не переслідував відтоді, як вони переїхали до Фреса. Чен Сінь чомусь гадала, що це прояви турботи місцевої влади, але тепер зрозуміла, що за нею невсипно стежила Томоко.

Чен Сінь, звісно, знала, що Томоко керує група трисоляріан, але, як і всі інші, завжди сприймала її як окрему особистість.

Її долею опікується жінка, яка щойно прирекла на загибель 4,2 мільярда людей.

— Якщо залишишся, то згодом тебе просто з’їдять, — пояснила Томоко.

— Я розумію, — ледь чутно відповіла Чен Сінь.

Томоко по той бік слухавки, здається, навіть зітхнула:

— Що ж, поруч із тобою постійно перебуватиме софон. Якщо передумаєш чи потребуватимеш допомоги — просто скажи вголос, я почую.

Чен Сінь промовчала — подяку лишила при собі.

Хтось схопив її за руку — це був той самий командир спеціального загону:

— Я щойно отримав наказ вивезти двох людей. Докторе Чен, вам усе-таки ліпше вирушити з нами. Це моє особисте прохання — тут скоро відкриються ворота в пекло.

Чен Сінь похитала головою:

— Ви знаєте, де вони зараз? Чудово, йдіть по них. Я лишуся тут, дякую.

Вона уважно прислухалася до ревіння гелікоптера. Здавалося, що, втративши зір, Чен Сінь одразу компенсувала це розвитком гостроти слуху, неначе відкрила в собі третє око. Вона чула, як гелікоптер відлетів, знову зависнув біля будинку Фреса за два кілометри звідси й за кілька хвилин почав поступово віддалятися.

Чен Сінь задоволено заплющила очі. Але нічого не відбулося — темрява залишилася з нею, як і до того. Нарешті її розбите серце заспокоїлося, хоча довкола плескалися басейни крові. Раптова сліпота стала для неї своєрідним порятунком, оскільки темрява приховувала жах реальності, в якій застигнув би найлютіший холод, а суцільний морок відчував би брак чорноти.

Метушня довкола посилювалася: чулися звуки біганини, сутичок, постріли, прокльони, крики, стогони, плачі… Канібалізм уже тут? Це не могло відбутися настільки швидко. Чен Сінь гадала, що навіть за місяць, коли вичерпаються запаси харчів, більшість людей відмовиться їсти собі подібних.

Ось так, голодною смертю і відійде більшість із