Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— УПА боролася на кілька фронтів. Про німецький завжди замовчувала совєтсько-російська пропаганда, про бойові зіткнення з поляками не дуже говорили ми, та й поляки до останнього часу. Хоча за недомовками пам’ять про це, безумовно, жила серед обох націй. Зараз польсько-українські суперечки на теми оцінки історії стали першим питанням двосторонніх стосунків. Все ж думаю, не з нашої ініціативи. Однак ці протиріччя можуть розламати спільний фронт України та Заходу проти російської агресії. Як і угорсько-українська напруга. І тоді непереливки стане і Україні, що трансформується, і вже давно заможній Європі, бо російському чоботові байдуже, чий асфальт під його підошвою. Ці проблеми слід розв’язувати всім: політикам, митцям, інтелектуалам. Поки не запізно. Який ви бачите тут вихід?
— Дуже прикро, що Польща почала висловлювати всі ці претензії до України під час війни. Мовчала, мовчала, а тут на тобі — в унісон з москалями. Ви можете собі уявити, щоб Росія напала на Польщу, а ми тим часом почали цькувати поляків за генерала Галлера, Пілсудського, за їхню сумнозвісну політику пацифікації. Та ще й не просто висувати претензії, а вимагати накласти тавро на Армію Крайову, на провідних діячів їхньої історії. Підло. Таке враження, що ці «непорозуміння» стали складовою гібридної війни. У мене немає сумніву, що до цих акцій причетна Москва, яка ніколи не шкодувала величезних коштів для впливу на міжнародну політику, на прямий підкуп. І що б ми не казали про цивілізовану Європу, але й там завжди знаходилися політики, голінні до матеріальних заохочень. Іншого пояснення я не маю. А посварити Польщу з Україною — спокусливе бажання, можливо, не лише Москви. Ще не знято з нашої перспективи Балто-Чорноморський союз, який неможливий без тісної співпраці насамперед України та Польщі. Ну ось, не всім це вигідно. Тарас Шевченко у поемі-посланні «І мертвим, і живим...», звертаючись до тодішньої української еліти, зокрема, глузує з її чванства, що ось які ми спритні, Польщу колись завалили. А далі додає: «Правда ваша: Польща впала / Та й вас роздавила». Тобто він уже тоді бачив важливість нашого сусідства з поляками як фактор спільного протистояння ненаситній Московії. А сьогодні багато польських політиків не розуміють, що якби, крий Боже, Україна впала, то першою роздавила б Польщу. Дика інфантильність. Уже, здавалося б, успішна європейська держава, а ще не стала, як і ми, дорослою. Тому не варто піддаватися на провокації, треба будувати свою успішну модерну державу і пам’ятати, завдяки кому ця держава з’явилася на мапі світу. Пам’ятати, що «в своїй хаті своя й правда», тобто своя мова, свої герої, свої звичаї, своя історія, писана нами, а не так, як розкаже нам москаль, німець чи поляк. А інакше на біса нам своя хата? Мусимо ставати сильними, тоді ніхто не наважиться вказувати нам, кого шанувати, а кого зректися на догоду чиїмось амбіціям. А то завтра мадяри скажуть, щоб ми не шанували Августина Волошина, німці попросять не згадувати Данила Галицького, бо він 1238 року розгромив їхніх лицарів Тевтонського ордену, румунів ще хтось там не влаштовує... Звісно, це не означає, що ми повинні їхати до Варшави під червоно-чорними прапорами з портретами Степана Бандери й Романа Шухевича, треба з розумінням ставитися до національних почуттів будь-якого народу. Але в своїй хаті, вибачте, то вже наша справа, які ікони тримати на покуті та на який бік хреститися.
«Епопея з екранізацією „Чорного Ворона“ вже теж могла б стати матеріалом для окремої книжки»
— Не можу втриматися від запитання про екранізації. Усі пам’ятають історію про відмову від Національної Шевченківської премії з рук Януковича та вручення Народної Шевченківської премії у Холодному Яру у квітні 2011 року. Тоді ж був зібраний народом фонд — десь близько 260 тисяч гривень замість офіційної премії, але який за вашим рішенням мав піти на екранізацію «Чорного Ворона». Ось лиш тепер ніби справа якось зрушила з місця — проект дістав підтримку на пітчингу Держкіно та отримає частку державних коштів. Бо воно якось за 260 тисяч кіно не знімеш. Але це буде дуже відповідально для кіношників, які робитимуть фільм, та й для вас як автора — все ж таки ваше головне творіння. Немає права на помилку, так само, як в Ахтема Сехтаблаєва, коли він знімав «Кіборгів». Бо ж холодноярці — це по духу як тодішні Кіборги, як захисники Донецького аеропорту. Отже, коли зможемо говорити про фільм «Чорний Ворон» як про реальність? Чи є вже впевненість, що зйомки розпочнуться?
— Епопея з екранізацією «Чорного Ворона» вже теж могла б стати матеріалом для окремої книжки. Все почалося з однієї презентації в Рівному відразу після виходу роману. У переповненій залі Народного дому хтось із читачів вигукнув, що потрібен фільм «Залишенець». Мовляв, якщо книжка сколихнула всю Україну, то уявіть собі, що буде після фільму! Овації! Я кажу, що ідея добра, вона близька і мені, але, людоньки добрі, ви хоч уявляєте, скільки потрібно грошей, щоб зняти якісний історичний фільм? Тоді підводяться жінки і запевняють, що вони підуть з капелюхами по всій Україні і зберуть скільки треба. Свята наївність української душі! Але ідея фільму починає циркулювати в інтелектуальних колах, серед громадських діячів та політиків. Олесь Доній, Сергій Тримбач, Михайло Слабошпицький, комерційний директор УНІАН Валерій Нечипоренко організовують комітет з екранізації «Чорного Ворона», проводять прес-конференцію. Підставляють плече Тарас Стецьків, Андрій Юсов, Сергій Проскурня, деякі депутати... Видавництво «Ярославів Вал» відкриває рахунок для збирання коштів. Цікаво, що перший внесок надійшов, уявіть собі, з Донбасу, з холодного тоді, а тепер окупованого Алчевська. Гроші надходили навіть від українців з Росії. Звичайно, це невеликі кошти, але для мене вони були дуже дорогі. Після відмови від Національної премії люди почали збирати мені гроші на Народну Шевченківську премію. Долучилися патріотичні депутати. Разом з усім набігло 160 тисяч гривень, один банкір додав свою суму, щоб досягти еквіваленту Національної премії — 260 тисяч. Але для кіно це символічні гроші. Тоді відомий юрист Руслан Радецький переконує мене заснувати фонд для збору коштів на екранізацію, і Руслан бере на себе весь правовий супровід. Так з’явився благодійний фонд «Холодноярська республіка». Але ж я, чайник у фінансових справах, тоді ще не знав, що для того, аби фонд функціонував, у ньому мають працювати кваліфіковані люди. А їм потрібно платити зарплату. Самопливом нічого не відбувається. Ну, було два сплески після прес-конференції і відмови від премії, а далі ж потрібно цим займатися системно. Я для заначки вніс
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр», після закриття браузера.