Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Вертаюся від тих днів у шістдесяті, й згадую такого ж рвійного Драча, сміливого сперечальника, талановитого автора, чиї вірші та сценарії не раз «застрявали» на зубчатих перекатах цензури. Драч витримав випробування грозою… Одначе далі.

«Корінь і крона» – то захід «сонячного Драча». Після того він ужене піднявся. Ще намагався наслідувати себе самого молодого – не виходило.

Сьогодні дехто каже, що Іван Федорович не зовсім витримав випробування й політичною славою та добробутом. Але то вже інша тема, як і тема розвою Руху та політичної боротьби кінця вісімдесятих, початку дев’яностих років, про те ще хтось напише. Зокрема, либонь, напишуть, і як у квітні вісімдесят сьомого року на пленумі CПУ письменники, й насамперед ті самі Драч та Павличко, вперше (після двадцятих років), на повен голос заявили про нівеляцію, гноблення, нищення української культури, українського слова (ЦК КПУ намагалося не допустити до проведення такого пленуму), напише й про створення Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, яке набрало розвою з невеликого струмочка – комісії СПУ по зв’язках із навчальними закладами України. Ми вже провели кілька свят рідної мови – української в областях – Полтавській, Житомирській, Чернігівський, Кіровоградській. Я їздив на всі ті свята і здебільшого проводив засідання комісії. Ми довго добивалися дозволу на відкриття «Товариства рідної мови», й таки уговтали цековських достойників. І ось засідання бюро ЦК КПУ. На початку для профілактики одшмагали редактора «Літературної України» Б. Рогозу, далі В. Шевченко напустилася на мене за те, що я написав листа Горбачову про утиски українців у Румунії. Мені про те розповіли письменники – українці, які входили до складу румунської делегації, зокрема Груліа Стиліан Яцентюк. Я спочатку звернувся до наших зверхників, вони не відповіли. Відтак Щербицький «жене» далі порядок дня: «А ето что такоє? – прочитує папірці з порядком дня “Про створення товариства рідної мови”». Я хотів пояснити, він махнув рукою: «Я своіх спрашиваю». Мовчанка, всі попідгинали хвости. Підводиться завідувач відділу пропаганди Л. Кравчук: «Громадськість просить». «Какая-такая громадськість». Кравчук стоїть зігнувшись, зі зсутуленими плечима, і раптом надумується, зорієнтовується: «У Москві вже є таке товариство». «Ну, єслі оно так уже вам нужно… Как хотітє». Власне, це й було рішення. Вів засідання Щербицький російською мовою. Мені розповіли, як все переінакшилося в ЦК після Шелеста. Ставши першим секретарем, Щербицький таки першим ділом зібрав у ЦК апаратну нараду й заявив: «Вот вы разговариваете на украинском языке, а приезжает товарищ из Москвы – делаете ошибки в русском языке. Отныне все будут разговаривать только по-русски, и писать тоже». І пішли директиви в область російською мовою, а ті – в райони, відповідати мусили теж по-російськи. І це – по всій республіці, по всіх міністерствах, по всіх галузях. Хтось напише й про створення товариства «Меморіал», участь Спілки в референдумі за незалежність України, згуртуванні людей в час заколоту ГКЧП та ін. Напише правду, яка іноді захована дуже глибоко, примоцована брехнею «на найвищих рівнях». Дозволю собі ще один відступ, і то з терену зовсім іншого. Як приклад, в який спосіб ховають правду. Пам’ятаєте, як на з’їзді народних депутатів CPCP Горбачова запитали, хто приймав рішення про введення радянських військ до Афганістану? Горбачов тоді відповів: про це знало тільки троє: Брежнєв, командувач військ Устинов та Громико. Так-от, авторитетно стверджую: я, Мушкетик Юрій, є четвертим, хто знав про це. Ви посміхаєтесь? Не вірите? Але це – правда. Либонь, тільки не четвертим, а чотирнадцятим чи й тридцять четвертим. Нині уже опублікований у пресі фотодокумент, на якому видно підписи всіх тодішніх членів політбюро.

…Я підійшов до Загребельного з якоюсь пропозицією – щось таке зробити наступного дня. Та Загребельний, не дослухавши мене, раптом пожбурив на стіл якусь папку й закричав: «Яке завтра, яка нарада! Завтра – світова війна! Сьогодні вночі ми вводимо війська в Афганістан, а американці кинуть на нас атомну бомбу. Завтра нас не буде…» Не знаю, звідки він отримав ту інформацію – від самого Щербицького, чи від його дружини. Але, як я думаю сьогодні, вчинив він дуже необачно. Про що я сказав йому через кілька днів. Адже його самого, «носія» такої шаленої інформації і мене, якби про це довідалися в органах, могли б знищити в одну мить. А ще – на що йшло радянське керівництво, вводячи війська в Афганістан! Отож довіряймо тільки перевіреним фактам. Бо вже й творців Товариства української мови появилося кілька, і Руху також.

Що мене особливо долягає при спогадах про шістдесяті роки, особливо їх кінець і початку сімдесятих, так це понищення літературної молоді. Її мовби перетерли й розвіяли, як розвіюють попіл. Мабуть, мало хто сьогодні пригадує, що вслід за першими шістдесятниками, буквально слід у слід, йшли сотні молодших літературних новобранців. Здебільшого це були початківці, які встигли опублікувати по одній-дві поетичні добірки (в «Дніпрі» – в рубриці «Вітрила піднято!»), а то й лише по кілька віршів, по одно-двох оповідань. Їx стерли, змели. Виловили одним неводом: «Інтернаціоналізмом чи русифікацією». Зрідка, мандруючи по Україні, я зустрічав їх. Були серед них люди покалічені, а були й такі які згадували про свої літературні спроби з гумором. Хтось із них пробує випірнути на літературну поверхню аж тепер. Скажімо, талановитий, зіркий поет Холодний. Перемелений тими ж таки ідеологічно-кадебістськими жорнами. Ятрився, нуртував, його спалювала думка про втрачені роки. Але, може, в чомусь у тих втратах винуватий і сам. Пам’ятаю, як приніс він мені добірку віршів. За тодішньою класифікацією – відверто антирадянських. Таких, що я й залишити в шухляді редакторського столу не міг (то більше, що вже знав: шухляди перевіряють). Не підводячи голови, я йому відказав: «Таких віршів ми не друкуємо». Поет прийшов наступного дня й поклав переді мною тлусту добірку інших віршів. Усі вони були прорадянські – про «рідну партію», про Леніна. І теж написані досить вправно. Стільки віршів витворити за один день неможливо. Я знову, не підводячи голови, тихо відказав: «Таких віршів ми не друкуємо». Я й сьогодні не знаю, хто такий цей поет, для чого він приносив ті й ті вірші, для чого їх писав, себто, оті другі. Щоб довести, що може писати й таке, і таке. Був кручений і перекручений. Але талановитий він вельми. Колись ще прийде до читача.

Ще один молодий поет заявився до редакції й хвацько запитав, чому ми не друкуємо його віршів. Ми відказали, що на початку року одну його добірку