Читати книгу - "Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні"

демократичних засадах. Можливо, важливішим за досягнення когерентної парадигми глобалізації, вираженої в новому планетарному порядкові, зараз є розрізнення деструктивних і обнадійливих ефектів наративів і глобальних дій шляхом більш ретельного пізнання, ніж можуть досягти соціальні науки; а також винайдення нових способів акумуляції локальних і національних знань у регіональних і глобальних мережах, пов’язування акторів науки і мистецтва з суспільними рухами і культурними індустріями з метою уявлення програм з інтеграції.

Святкування кінця і початку століття спрямовані не на відзначання кінця історії чи географії, а на перевірку того, як ми накреслимо геополітику комунікації, спроможну визнати те, що існує між наративами глобалізації та тими, які лише утверджують ідентичності. У культурних індустріях, які не заперечують ризики мистецького уявлення, в економічних взаємодіях, які приймають плюралістичну соціальну політику, в культурних рухах, які відкривають новітні форми посередництва, можемо розрізнити не щось на кшталт фінальної сцени, призначеної повторюватись як вистави, а різноманітне майбутнє, що віддаляється від тоталітаризму торгівлі чи мас-медіа. З цієї перспективи глобалізація є більшою за одноманітну множинність.

Додаток. До антропології непорозумінь. Дискусія щодо методу роботи з міжкультурністю

Мистецькі та наукові стратегії

Чи може іноземець вивчити і зрозуміти іншу країну? Чи можливо, щоб мігранти чи вигнанці, які проводять багато років за межами власної країни, продовжували розуміти своє рідне суспільство достатньою мірою для досліджування його і навіть для того, щоб мати право голосувати, перебуваючи за кордоном? Ці питання постають з більшою нагальністю в окремих країнах, особливо в тих, які мають глибоку історію та поводяться доволі обережно щодо іноземців після завоювань, як у випадку Мексики. Щодо митців із різних країн, які малювали її індіанців і фотографували мексиканські міста, європейських і американських істориків і антропологів, які присвятили десятиліття дослідженням революції та повсякденній політиці цієї країни, я чув коментарі різних мексиканців: іноземці не можуть розповісти, якою є Мексика.

Уважаю за потрібне одразу розділити ці питання. Не одне і те саме досліджувати історію чи антропологію Мексики та створювати мексиканське мистецтво. Частково міжнародний консенсус щодо соціальних наук будується і підтверджується в площині відносної об’єктивності. Належність до нації або занурення до її повсякденної історії і культури можуть бути корисними у момент відкриття, формулювання гіпотези, однак одразу потому історик повинен поставити під сумнів точність загальноприйнятих переконань, створити об’єкт дослідження й піддати свої гіпотези перевірці, не вимагаючи жодних методологічних привілеїв для переконань, які акумулював од народження, з дитинства звикаю­чи до того, що нація, етнос чи регіон уважають своєю ідентичністю. Оскільки таке занурення до ідентичнісного може як надати переваги, так і слугувати призмою бачення, є можливим – як і відбувається насправді, – щоб історія мексиканської революції й модернізації, написана Аланом Найтом і Франсуа Ксавьє Ґуеррою, була настільки ж ґрунтовною і настільки ж спірною, як і написана істориками Мексиканського коледжу.

Якщо зараз ми маємо серйозні зауваження до антропологічних досліджень Роберта Редфілда і Оскара Льюїса, то не з тієї причини, що для них, як іноземців, було важко зрозуміти особливості мексиканського життя, але з тих самих причин, які нас змушують не погоджуватися з працями Мануеля Ґаміо і Ґонсало Аґірре Белтрана: оскільки теоретичні припущення, на яких і ті, і ті будували свої польові дослідження, потім продемонстрували свою необґрунтованість або тому, що вони вже не допомагають зрозуміти нові соціальні й культурні процеси, які не могли передбачити.

Дещо інше відбувається з мистецтвом і літературою. Їхні зображення і тексти ставлять за мету розказати, не як функціонує суспільство, а як чоловіки і жінки отримують задоволення або потерпають від цього способу його функціонування, як прилаштовуються до того, щоб реалізовувати себе в ньому і водночас уявляти інші види самореалізації відповідно до бажань, фантазій і розчарувань, які мали сформуватися у певному типі родини, соціального класу і нації.

Тому має певний сенс говорити про мексиканську літературу, до якої належать, наприклад, Октавіо Пас, Карлос Фуентес і Хосе Еміліо Пачеко; або мексиканське кіно, яке створили серед інших Фернандо де Фуентес, «Індіанець» Фернандес і Артуро Ріпштейн, – проте, серед кінофільмів ми б не назвали ні «Під вулканом» Малькольма Лаурі, ні стрічок, знятих Ейзенштейном у Мексиці. Натомість мені не видається доречним говорити про мексиканську антропологію так, ніби існує національний спосіб займатися наукою, варто говорити про антропологію Мексики або таку, що досліджує Мексику.

Утім, хочу одразу зазначити, що ця класифікація залишає декілька нерозв’язаних питань. Перше стосується того, що робити зі значною частиною творів Паса, Фуентеса і Пачеко, які можуть бути повністю зрозумілими для тих, хто ніколи не жив у Мексиці, тому що діалогують не лише з цією країною, а й з мистецтвом, літературою і тим, що в цілому можемо визначити як сучасне середовище. Інша складність полягає в тому, що якщо я, на мій розсуд, і маю підстави для того, щоб не розглядати Ейзенштейна як мексиканського творця, то було б складно не вважати мексиканськими кінострічки, які іспанець Луїс Бунюель зняв під час свого перебування у цій країні. Розмита зона цих творінь, яку не вдається спіймати в дихотомії національного/іноземного, відсилає також до тих аспектів суспільних наук, які мені не вдається включити до попередньої класифікації. Багато хто з нас – сучасних антропологів – скаже, що наша дисципліна має справу як з суспільним порядком, так і з уявленнями, які чоловіки і жінки формулюють, щоб діяти і думати відповідно до бажань, які не задовольняються таким функціонуванням.

Тут ми підходимо до того, в чому антропологія, а також історія, соціологія та інші дисципліни, що називають науковими, наближаються до мистецтва і літератури – або через важливість, якої надають креативності в процесі дослідження, або через потребу вдаватися до метафор та есеїзму, щоб висловити те, що не спромагаються викласти з точністю наукового дискурсу. Ця розмита зона між наукою та мистецтвом пов’язана, як відомо, з суперечностями і балансуванням між об’єктивним та суб’єктивним. Також вона пов’язана з тим питанням, що я почав формулювати у цьому додатку: чи може іноземець осягнути, що таке Мексика.

Перший висновок, який я можу зробити з попереднього, став для мене очевидним, коли я спостерігав за тим, що відбувається, коли іноземні митці намагаються говорити про Мексику. Я помітив, що коли окремі мексиканські споглядачі коментували: «це не Мексика», це звучало відносно митців, які представляли піраміди, маски і танці, наратували сцени в їдальнях чи на ринках з претензією зобразити об’єктивно або запропонувати інтерпретації того, що відбувалось у цих місцях «у глибіні». Натомість споглядачів більше приваблювало, коли митець ніби казав не «ось такою є Мексика», а «так мені здалося, коли я мешкав у