Читати книгу - "Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль"

і так само швидко зростав його вплив у суспільстві. В Ланґедоці цього не було, бо провінція завше квапилася викупити в короля продажні посади в міру того, як він їх створював. Позика, що її вона зробила для цієї мети лишень 1773 року, становила понад 4 мільйони ліврів.

Інші, могутніші, причини сприяли проникненню нового духу до цих стародавніх установ і надавали становим зборам Ланґедоку незаперечну перевагу над усіма іншими.

У цій провінції, як і взагалі в значній частині Південної Франції, подушний податок був реальним, а не особистісним, цебто розмірювався — з цінністю майна, а не з титулом власника. Щоправда, були деякі землі, що мали привілей свободи від цього податку; це — ті землі, які колись належали шляхтичам, але внаслідок поступу й розвитку промисловості сталося так, що частина цих фільварків перейшла до рук різночинців; з іншого боку, шляхтичі стали власниками багатьох фільварків, обкладених податками. Привілей, перенесений у такий спосіб з осіб на речі, ставав, звісно, ще безглуздішим, але він відчувався куди менше, бо й далі утискував, але вже не зневажав. Утративши свій нерозривний зв'язок з ідеєю класів, не створюючи в жодному з них інтересів безумовно чужих або ворожих інтересам решти, він уже не перешкоджав тому, щоб усі вони разом займалися справами управління. І справді, в Ланґедоці класи змішувалися більше, ніж будь-де, й стояли на зовсім рівній нозі.

У Бретані всі шляхтичі мали право особисто з'являтися в провінційних зборах, через що ці останні нерідко нагадували польські сейми. В Ланґедоці шляхтичі брали участь у зборах тільки через представників, тож двадцять три особи замінювали всю решту. Духівництво також було репрезентоване в особі двадцяти трьох єпископів провінції; а міста, що особливо важливо, мали стільки голосів, скільки було в перших двох станів, разом узятих.

А що збори були нерозрізнені, а голосування проводилося в них не за станами, а поголівно, то третій стан, природно, набув у них великої ваги; поступово він передав усій установі свій особливий дух. Навіть більше, ті троє сановників, які називалися генеральними синдиками й були уповноважені від імені зборів провадити поточні справи, завжди належали до юристів і, отже, різночинців. Шляхетство, досить сильне для підтримання своєї гідності, вже не знаходило в собі стільки сили, щоб правити одновладно. Зі свого боку, духівництво, хоч воно й складалося в значній своїй частині зі шляхтичів, жило в цілковитій злагоді з третім станом; воно палко приєдналося до більшості його проектів, пліч-о-пліч працювало з ним над піднесенням матеріального добробуту всіх громадян і над сприянням їхній промисловості та торгівлі й, таким чином, часто робило йому послугу глибоким знанням людей і своєю рідкісною спритністю в провадженні справ. Коли треба було відіслати депутата до Версаля для переговорів з міністрами зі спірних питань, що викликали конфлікт між королівською владою та зборами, останні майже завжди обирали для цієї мети когось із духівництва. Можна сказати, що впродовж цілого XVII століття Ланґедоком керувала буржуазія, яку контролювали шляхтичі й якій допомагали єпископи.

Завдяки особливому політичному устрою Ланґедоку, дух нового часу міг мирно проникнути до цих стародавніх закладів і все перетворити в них, нічого не руйнуючи.

Те саме могло б відбутися скрізь. Було б достатньо половини тієї наполегливості й тих зусиль, з якими королі силкувалися знищити або спотворити провінційні збори, для того, щоб удосконалити й пристосувати їх до вимог сучасної цивілізації, якби ці монархи бодай колись мали інше бажання, крім одного: зробитися й залишитись повновладними володарями.

Примітки

1. Могутність римського права в Німеччині.— Яким чином воно замінило право германське.

Наприкінці середньовіччя римське право зробилося головним і майже єдиним предметом вивчення з боку німецьких законознавців, які в цю добу навіть отримували свою освіту переважно за межами Німеччини, в італійських університетах. Ці законознавці, які не керували політичним суспільством, але були покликані тлумачити й застосовувати закони, що діяли в його середовищі, якщо й не могли знищити германського права, то принаймні переробляли його, втискуючи силоміць у рамки римського права. Вони застосовували римські закони до всього, що тільки в німецьких інституціях мало, на їхній погляд, віддалену схожість із законодавством Юстиніана, впроваджуючи в такий спосіб новий дух, нові звичаї в національне законодавство, й це останнє поступово виявлялося переробленим до невпізнання, тож, наприклад, у XVII столітті, можна сказати, його більше й не знали. Його замінили чимось таким, що було ще германським за назвою й римським насправді.

Я маю повну підставу гадати, що внаслідок цієї праці законознавців багато з умов життя старого германського суспільства погіршилась, особливо становище селян; багато з тих, кому вдалося до того часу зберегти цілком чи почасти свої вольності або свої володіння, залишилися без тих і тих, завдяки науковим уподібненням їхнього становища становищу римських рабів або тримачів ділянок землі.

Це поступове видозмінення національного права й марні зусилля, витрачені на опір процесові його заміни, виразно видно в історії Вюртембергу.

Від самої появи на світ графства під цією назвою 1250 року й до утворення з нього герцогства 1495 року законодавство має цілком тубільний характер: воно складається із звичаїв, з місцевих законів, що їх видали міста або курії дідичів, з постанов, обнародуваних чинами; тільки церковні справи регулюються чужим, канонічним правом.

Починаючи від 1495 року, характер законодавства змінюється: римське право починає проникати в життя; так звані доктори, які вивчали право в чужоземних школах, вступають в управління й стають на чолі найвищих судів. Ми бачимо, як упродовж початку та середини XVI століття суспільство провадить проти них ту саму боротьбу, яка відбувалася за тих самих часів у Англії, але із зовсім іншим наслідком. На Тюбінгемському сеймі 1514 року й на наступних представники феодального рицарства та виборні від міст заявляють усілякі протести проти того, що робиться в країні: вони нападають на леґістів, що втручаються в усі суди й змінюють дух чи літеру всіх звичайних прав та законів. Спочатку успіх був нібито на боці нападників: вони вимагають від уряду обіцянки призначати на майбутнє на посади до найвищих судів людей поштивих та освічених, узятих із середовища шляхтичів та герцогських чинів, а не з докторів права, й організувати комісію, складену з повноважених від уряду та представників від станів, яка накреслила б проект кодексу, який міг би правити за норму для країни. Марні зусилля! Невдовзі римське право остаточно прожене тубільне з багатьох відділів законодавства й пустить коріння навіть на тому ґрунті, де