Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

Ховаючись у густих заростях ялівцю за сто ярдів від Барі, П’єро й Непісе бачили, як він переходить через міст. Тепер настав слушний час, і чоловік націлив рушницю. Тоді Непісе м’яко торкнулася його руки й, трохи хвилюючись, прошепотіла:

— Дозвольте мені вистрілити. Я можу його вбити!

Усміхнувшись до себе, П’єро передав рушницю доньці. Уважай, тепер вовча вже мертве: з такої відстані Непісе могла влучити в малесеньку ціль дев’ять разів із десяти. Тож, влучно прицілившись, дівчина сміливо натисла вказівним пальцем на спусковий гачок.

Роздiл 5

Барі відчув удар кулі раніше, ніж до нього долетів звук пострілу. Куля збила Барі з ніг, він перевернувся в повітрі, а тоді впав на землю й покотився, ніби отримав тяжкий удар дубиною по голові. Якусь мить нічого не відчував, а потім біль, наче розпеченим ножем, пройняв його наскрізь. Собаче єство переважило вовка, і він із дикими щенячими криками став корчитися на землі.

П’єро й Непісе вийшли зі своєї засідки в чагарях ялівцю. Очі в дівчини виблискували з гордості, що вона так влучно встрелила в ціль. Але вона негайно ж і затамувала подих. Її смагляві пальці вчепились у дуло рушниці. Схвальна усмішка завмерла на губах у П’єро, коли до них долинули голосні крики Барі.

— Собачá! — скрикнула Непісе мовою крі.

П’єро перехопив у неї рушницю.

— Чорт його бери! Пес! Собачá! — вигукнув він.

Здивований П’єро кинувся до Барі, який до того часу очуняв. Вовчук побачив, як до нього через галявину прямують не знані йому досі лісові чудовиська. Перелякано скиглячи, він кинувся від них у густу тіняву заростей смереки, що росли біля струмка, і спробував заховатися там якнайдалі. Сонце до того часу вже майже зайшло. Кілька днів тому його кидало в дрож при вигляді ведмедя й лося, але зі справжньою небезпекою він зустрівся вперше тільки тепер. І вона була дуже близько. Барі чув, як тріщали гіллячки під цими двоногими звірами, що йшли в його бік. Вони видавали дивні страшні звуки ледь не біля його вуха! І раптом вовчук, сам того не чекаючи, провалився в якусь нору.

Барі немало пережив, коли в нього з-під ніг несподівано вислизнув ґрунт, та він навіть не пискнув. У ньому знову прокинувся вовк. Саме це змусило Барі будь-що лишатися там, де був, не рухаючись, не видаючи ні найменшого звуку й навіть, якщо знадобиться, не дихаючи. Голоси стали лунати прямо над ним; дивні ноги зупинились уже біля самої нори, де він лежав. Трохи висунувшись зі свого сховку, вовчук міг розглянути одного зі своїх ворогів. Це була Непісе-Верба. Вона стояла до нього так, що останні промені сонця лягали їй просто на обличчя. Барі несила була відірвати від неї очей.

Попри дедалі більший біль, він відчув якесь дивне зачарування. Потім дівчина приклала до губ долоні й тихим жалісливим голосом, сповненим сердечного співчуття стала його кликати:

— Собачá… Собачá… Собачá!..

А тоді почувся інший голос, не такий і страшний, проти тих звуків, що їх уже чув у лісі.

— Ми не знайдемо його, — сказав цей голос. — Він пішов умирати. Даремно ми стріляли. Кепські справи. Ходімо, доню.

У тому місці, де стояв Барі, коли в нього вистрілили, П’єро виявив березову гілку, що, наче ножем, була зрізана кулею Непісе. Дівчина все зрозуміла: гілка завтовшки з палець прийняла на себе постріл і тим урятувала Барі від неминучої смерті. Непісе повернулася назад і знову покликала:

— Собачá… Собачá… Собачá!..

У її очах уже не відчувалося спраги полювання.

— Однаково він тебе не зрозуміє, — сказав П’єро, ідучи галявиною. — Він дикий, мабуть, від вовчиці. Можливо, зі зграї Кумо, що всю минулу зиму полювала тут.

— Він може померти…

— Так… Він, найпевніше, не виживе.

Але Барі й гадки не мав умирати. Цей звір був надто молодий, щоб померти від кулі, що пройшла крізь м’яку плоть його передньої ноги. Рана була завглибшки до кістки, але та лишилася неушкодженою. Він почекав, коли на небі зійшов місяць, і тільки тоді виповз зі своєї нори.

Його лапа заніміла, з неї перестала вже текти кров, але по всьому тілу віддавало важким болем. Сови, що літали біля нього ледь не перед самим носом, не могли заподіяти йому шкоди, бо, незважаючи на те, що найменший рух завдавав йому нестерпної муки, Барі все-таки наполегливо скакав туди-сюди, чим неабияк збивав їх із пантелику. Вовчук інстинктивно відчував, що коли піде з цієї нори, то уникне небезпеки. І справді, покинувши нору, він, сам того не знаючи, врятувався. Адже тією ж дорогою трохи згодом ішов, щось мугикаючи собі під носа, добросердий вайлуватий їжатець. Дійшовши до нори, той важко в неї шубовснув. Якби Барі в ній лишився ще кілька хвилин, то був би весь обтиканий голками, і цього разу, звісно, мав би померти.

Ще й з іншої причини рух був для Барі корисний. Він не давав його рані «зсідатися», як казав П’єро. Поранення було швидше болюче, ніж серйозне. Першу сотню ярдів вовченя прошкандибало на трьох лапах, а тоді дійшло висновку, що можна вже ступати й на четверту. З півмилі Барі пройшов уздовж струмка. Щоразу, як якась гілка чагарника зачіпала його за поранене місце, він огризався, клацаючи її зубами, та замість того, щоби скавуліти від страждань, тільки глухо бурчав і міцно стискав зуби. Тепер, після втечі з нори, стало зрозумілим, що постріл Непісе збурив кожну краплю його вовчої крові. У ньому все більше росла страшна злість, і не проти когось конкретного, а проти всіх і кожного. Це було зовсім інше відчуття, ніж коли він бився з совою. Цієї ночі собачого єства в ньому як не було. Барі зазнав стількох лихих пригод, йому так тепер боліла підстрелена нога, що це все пробудило в ньому дикого мстивого вовка.

Це вперше у своєму житті він подорожував уночі, але цього разу зовсім не боявся, що хтось зможе напасти на нього в темряві. Найпохмуріші тіні вже більше його не лякали. У ньому боролися дві його природи — вовка й собаки, — і вовк виявився переможцем. Час від часу він зупинявся, щоб зализати свою рану, тоді злісно гарикав, наче відчуваючи до неї особисту неприязнь. Якби це бачив або чув П’єро, то швидко зрозумів би, що й до чого, і сказав би: «Нехай здихає! Жоден кийок не виб’є з нього диявольського духу!»

Годиною пізніше в такому ж кепському