Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

class="book">В зоряному мареві Мирося пливе перед юнаком, а йому здається, що в нього нема тіла, що він став невагомим і окриленим. Можна знятися й полетіти над світом. Біла вишиванка Миросі зіткана з місячної імли, з самоцвітних росинок, очі дівчини — дві падаючі зорі, що чудом заблукали сюди і зупинилися на ніжному личку.

Вони біжать по кручі, падають, сміються, знову-підхоплюються й летять, летять понад землею. І сміється Словута, і танцюють зорі в небі, і ронить сльози ніжності лагідний місяць у плин річковий.

Правічний гай зустрічає хлопця й дівчину настороженим спокоєм. На товстезних стовбурах дубів срібне прядиво, з темних долоньок листя спадають на землю холодні вогненні росинки, тонко видзвонюють пісню чаклунської ночі. Дзінь, дзінь, дзінь! Прокидається царство снів, королівство чар, країна небувалого…

Хлопець і дівчина притишені. Має щось статися. Вони виходять на широку галявину. Рука в руці, щока до щоки, і одне-єдине, вже нероздільне, серце.

Ледь чутний сміх сповнює нічний простір, напружилися росянисті трави, стрепенулися дуби, верби, явори, задумливі сосни. Довкола закоханих попливло, замерехтіло барвисте кільце іскор, квітів, пісенних звуків.

— Що це, Миросю?

— Хоровод, Зореславе. То мої подружки мавки вийшли для нас у кільце, славлячи Хора — кумира зоряного, батька Яр-Дива і Зоре-Дива. Прислухайся, вони співають…

— Чую… А про що?

— Про кохання. Вони не відають інших пісень. І казали мені, що, окрім кохання, на світі все тлінне. Зло, розлука, убивство, невірність — то лише мара, людям здається, що воно є, а пізніше вони розуміють, що то тіні обману і втоми… Ось я покличу Росину, мою улюблену мавку. Росино, Росино!

Покотилася луна над лісом, колихнувся казковий хоровод, затихли звуки веснянки. Імлиста постать усміхненої мавки наблизилася до закоханих, простягла прозорі руки.

— Чого бажаєш, подруженько?

— Чи видиш щастя моє, Росино? Чи загорівся вогник нашої любові?

— Бачу, радію! Та зажди… хочу поглянути, яку квітку ви посієте для світу. Заждіте, щасливі люди, гляньте на квіточку власного серця…

Кільце мавок кружляє хутчіше, пісня звучить урочистіше, вже зрушили з місця стовічні дуби, глухо пританцьовують коренастими ногами, вже закружляли в бурхливому танці розпатлані верби, прокинулися в дуплах нічні сови, присвічуючи вогниками круглих очей, і зібралися на краю галявини поважні лісовики поруч з ведмедями, схвально вимахують зеленими лапами.

Зненацька посеред галявини загорівся барвистий вогонь, сипонув довкола полум’яним дощиком, розтанув на траві. А натомість розпукнулася прозора блакитна квітка, ледь видима у мареві місячної ночі.

— Нова квітка! Нове кохання! — щасливо загукали мавки, і в лісі залягла тиша. Росина підпливла до Миросі, схилилася перед нею в поклоні, лагідно усміхнулася Зореславу.

— Все наше царство дякує вам, люди, за нову красу. Тільки квіточка ваша незвичайна. Такої ще не було.

— Чому, подружко?

— Не відаю про те. Чую голос Матері-Землі. Вона мовить, що вашу квітку не скоро побачать люди…

— Невже наша любов недостойна інших квіток? — крізь сльози озвалася Мирося.

— О ні, подружко. Ваша квіточка — не на часі. її зможе узріти лише пробуджене серце онуків ваших. Вона — для майбутніх весен, подружко. Радій!

Глухо загриміли громи десь вдалині. Здригнулася земля. Дихнув понад лісом холодний вітер. Коло мавок і лісовиків розпалося, померкла блакитна квіточка на галявині. Мирося лячно притулилася до Зореслава.

— Що ж буде далі з нами, Миросю? — прошепотів Зореслав.

— Зажди, коханий. Не загадуй. Не лякай невидиму квітку. Хіба ти забув? Нема ні зла, ні крові, ні лиха. Є лише любов… лише кохання…

ВИБІР НАРЕЧЕНОГО

Цареві снився страшний сон. Буцімто сидить він на троні і видно йому всі краї царства: поля, ліси, озера, гори. Видно людей, котрі везуть йому данину, видно численні дружини воїв, готових рушити в похід, видно селища й городища, незліченні гурти худоби і поля золотих ячменів та проса.

І всі йому вклоняються, всі дякують за царювання, за ласку й щедроти. Зненацька відчуває цар, що йому одбирає руки й ноги, не може він ворухнутися, не може мовити й слова. Бачить теє радник Печерун, зловтішно посміхається, витягає з піхов меча і починає краяти царство на шматки. Що він діє? — жахається цар, а вуста його мертві, не чутно й слова. З’являються ще якісь воєводи, радники, змагаються з Печеруном за кращий шмат царства, той тягне собі далеке поле, той запихає в лантух густий ліс, той викопує озеро і несе його на край світу. І не дивується Горевій тим, що то ж химера, — бо як можна краяти царство на шмаття? — а одна лише думка тривожить його: не можна допустити цього, треба отямитися від сну, від непорушності, схопити за руку злодіїв…

Нажаханий і неспокійний, прокинувся Горевій, застогнав від болю в пораненім тілі.

— Вої мої, де ви? До мене!

Двоє чатових нечутно ввійшли до покоїв, наблизилися до ліжка.

— Чого бажаєш, царю?

— Підведіть мене до вікна…

Чатові підвели царя з ліжка, допомогли сісти на підвіконня. Він глянув униз, на дворище. Там покотом спали вої після святкової ночі, на торговищі чаділи недопалки вогнищ. Світлішало небо, блідли зірки, над кручами й словутинськими долами густішали тумани.

— Що за дивний сон? — бурмотів цар. — Невже я помру? А зі мною й царство моє розпадеться… О Перуне! Не дай статися такому лихові. Я ще не довершив свого задуму, рано йти до краю Світовида… А коли й так, то пошли мужа сильного для Миросі, щоб онук мій утвердив царство славне від краю до краю землі. Всі мої, кличте радника Печеруна, кличте доньку мою Миросю!

Небавом Печерун вже вповзав до покоїв, чорні очиці його бігали вусібіч, він не відав, чого йому чекати — ласки, а чи кари.

— Печеруне… маю вирішити невідкладну справу…

— Кажи, царю. Я піду на край світу, аби