Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

один із круглих отворів, схожих на колодязь, про які я вам розповідав. Він був наполовину затулений стовпом, котрий упав на нього. У мене раптом виникла думка: невже істота зникла в шахті колодязя? Запаливши сірника, я зазирнув усередину і побачив маленьку білу постать, яка спускалася вниз, утупившись у мене непорушним поглядом своїх великих блискучих очей. Я аж здригнувся — це був справжній людиноподібний павук! Воно лізло донизу по стіні, й тоді я вперше помітив численні опори для рук і ніг, котрі утворювали щось схоже на драбину вглиб шахти. Сірник обпалив мені пальці і, випавши з руки, погас, а коли я запалив інший, маленького страховиська вже не було.

Не знаю, як довго я просидів, вдивляючись у колодязь. Минуло чимало часу, перш ніж я зміг прийняти думку, що створіння, яке я бачив, це людська істота. Поступово я починав розуміти реальний стан речей: людина не залишилася одним видом, а розгалузилася на два різні підвиди, на дві окремі тварини. Милі дітлахи з Верхнього світу були не єдиними нащадками людського роду. Огидна вибілена нічна істота, яка тільки-но прошмигнула переді мною, теж походила від нас.

Я згадав про мерехтіння над стовпами і про мою теорію щодо підземної вентиляції. Тепер я починав розуміти, для чого насправді вона призначалася. Але яке місце займав цей лемур у моїй концепції про абсолютно гармонійний устрій? І який він мав стосунок до лінивої безтурботності чарівних жителів Верхнього світу? І що ховається там, у глибині шахти? Я сів над краєм колодязя і сказав собі, що в будь-якому разі боятися нема чого і що я маю спуститися туди, якщо хочу вирішити проблеми, які переді мною постали. Але в той сам час я страшенно боявся туди лізти! Поки я роздумував, у затінок прибігли двоє вродливих мешканців Верхнього світу. Вони грались у якусь свою любовну гру: той, що був чоловічої статі, біг за істотою жіночої статі й кидав у неї квіти.

Здавалося, вони збентежились, коли побачили, як я, поклавши руку на перевернутий стовп, вдивляюсь у колодязь. Вочевидь, розмовляти про ці отвори вважалося поганим тоном, бо щойно я, показавши на колодязь, спробував сформулювати їхньою мовою запитання про нього, вони ще більше посмутніли і відвернулись. Але вони проявляли інтерес до моїх сірників, і я запалив кілька, щоб розважити їх. Тоді я знову спробував запитати про колодязь, але результат був той самий. Отож я облишив їх і вирішив повернутися до Віни і подивитися, що можна дізнатись від неї. Але в мене вже тоді відбувався переворот уявлень, мої думки та припущення плавно коригувалися й узгоджувались по-новому. Тепер у мене з’явився ключ до розгадки призначення колодязів і вентиляційних шахт, підказка для осягнення таємниці привидів і навіть натяк на те, що могло критися за бронзовими дверима і яка доля могла спіткати мою Машину Часу! І поступово в моїй голові почала формуватися гіпотеза про те, як вирішувалась незбагненна економічна проблема.

Тепер я інакше на це дивився. Зрозуміло, що цей другий вид людини був підземним. Зокрема було три причини для того, щоб уважати: нечаста поява цих істот на поверхні — наслідок тривалого підземного життя. По-перше, біле забарвлення, яке є типовим для більшості тварин, що живуть у темряві, таких як, наприклад, біла риба, котра водиться в печерах Кентуккі. По-друге великі очі, здатні відбивати світло, характерні для нічних тварин, прикладами цього є сови і коти. І нарешті, це явне збентеження на сонячному світлі, те, як ця істота поспішно, але незграбно бігла в затінок, і те, як вона особливим чином тримала голову, перебуваючи на світлі, — все це підтверджувало припущення про надмірну чутливість сітківки ока.

Під землею, напевно, прокопано безліч тунелів, де й проживає ця нова раса. Вентиляційні стовпи й колодязі, розкидані фактично повсюди, крім долини річки, свідчили про те, наскільки розгалуженою була ця система тунелів. І хіба не природно припустити, що робота, необхідна для комфорту денної раси, виконувалася саме в цьому штучному підземеллі? Це пояснення здалося мені таким очевидним, що я одразу прийняв його і почав роздумувати про те, як могло відбутися розгалуження людського роду на два окремі підвиди. Гадаю, ви вже приблизно здогадуєтесь, який вигляд мала моя гіпотеза, хоча сам я досить скоро переконався, що вона не зовсім відповідала дійсності.

Спочатку мені здалося ясним, як день, що ключ до розуміння такого стану речей лежить у проблемах нашого часу, а саме в поступовому розширенні, здавалося б, тимчасової соціальної прірви між капіталістом і робітником. Певна річ, це здасться вам абсурдним й немислимим, але навіть у наш час існують речі, які вказують на ймовірність такого розвитку подій. Уже зараз існує тенденція використовувати підземний простір для потреб цивілізації. Лондонський метрополітен, нові електричні залізниці, підземні пішохідні переходи, підземні майстерні й ресторани — всього цього стає дедалі більше. Я вирішив, що, вочевидь, ця тенденція збереглась, і поступово промисловість втратила своє законне право на існування просто неба й почала далі й далі заглиблюватись під землю; будувались дедалі більші підземні фабрики, і робітники проводили там більше часу, аж поки врешті-решт… Хіба, наприклад, сучасний робітник, мешканець Іст-Енду[22], не живе в таких неприродних умовах, що можна сказати: він практично відрізаний від нормального, природного світу?

З іншого боку, серед багатих існує інша тенденція, причиною якої є підвищення їхнього культурного рівня і зростаюча прірва між ними та грубими, схильними до насильства бідняками: багаті зацікавлені в тому, щоб робити закритими значні земельні ділянки. В наш час більша і краща частина території навколо Лондона перебуває в приватній власності. І ця прірва між багатими й бідними, розширенню якої сприяє вартість і тривалість здобуття вищої освіти та спокуса і зростаючі можливості для заможних людей вести дедалі комфортніший спосіб життя, призводитиме до того, що дедалі рідше відбуватиметься будь-який контакт між класами, рідше траплятимуться випадки шлюбу між представниками різних суспільних верств, які в наш час дають можливість біднішим класам покращити своє становище і запобігають розгалуженню людського роду на окремі підвиди відповідно до суспільного розшарування. Зрештою на поверхні житимуть заможні — у комфорті, задоволенні та красі, а під землею — незаможні, трударі, змушені постійно пристосовуватися до умов своєї праці. І їм, безперечно, доведеться платити