Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

спати. Вони здіймали тривожний галас, коли я входив до них без запаленого сірника. І я жодного разу не бачив, щоб після настання темряви хтось із них лишався надворі або спав окремо від інших. Але я був таким бевзнем, що не зробив жодного висновку з їхнього страху і, незважаючи на те, що Віна дуже боялася, наполіг на тому, щоб ми спали окремо від цих сонних скупчень.

Це її дуже схвилювало, але потім її дивна прив’язаність до мене взяла гору, і п’ять ночей, включаючи останню, вона спала біля мене, поклавши голову мені на долоню.

Але я трохи відхилився від розповіді. Одного дня — здається, це було напередодні порятунку Віни — я прокинувся на світанку. Спав я неспокійно, мені снився огидний сон про те, що я потонув у морі й актинії м’якими щупальцями обмацують мені лице. Я рвучко прокинувся, і мені здалося, що з зали вибігла якась сірувата тварина. Я спробував заснути знову, але не міг, тому що відчував якийсь неспокій і дискомфорт. Була якраз та сіра рання година, коли світ іще здається нереальним, коли світло ще тьмяне, але речі вже починають вимальовуватись у темряві, й усе навкруги ще не набуло кольору, але вже має чіткі обриси. Я підвівся, через велику залу вийшов із приміщення і пішов по бруківці з кам’яних плит. Я вирішив знайти бодай щось приємне в тому, що так рано прокинувся, і побачити схід сонця.

Місяць уже заходив. Залишки його світла змішувалися з першою ранковою прозорістю, створюючи похмуру напівосвітленість. Кущі видавалися чорнильно-чорними, земля була темно-сірою, а небо — безбарвним і безрадісним. І мені привиділося, що на пагорбі привиди. Ковзнувши поглядом по схилу, я помітив там кілька білих постатей. Двічі мені здалося, що я угледів білу мавпоподібну істоту, яка швидко бігла пагорбом угору, а один раз біля руїн я помітив відразу три такі істоти — вони несли щось темне. Рухались вони квапливо. Я не бачив, куди вони поділися; здається, вони просто зникли між кущів. Нагадую, що ранок тоді ще не зовсім прояснився. У мене було, певно, відоме вам ранкове відчуття неясності й холоду, і я не дуже вірив своїм очам.

Коли небо на сході проясніло і все навкруги знову набуло свого денного забарвлення, я ще раз уважно оглянув місцевість. Але на цей раз білих постатей не було. Вони, очевидячки, з’являлися тільки на світанку. «Мабуть, це привиди, — подумав я. — Цікаво, з якої вони епохи?» Я мимоволі згадав одне міркування, висловлене Ґрантом Елленом[20]. Він стверджував, що коли кожне покоління по смерті залишатиме по собі привидів, то скоро світ переповниться ними. Отже, якщо вірити цій теорії, то оскільки відтоді минуло вісімсот тисяч років, тепер привидів повинно бути безліч, і нема чого дивуватися, що я побачив аж чотирьох відразу. Але цей жарт не дуже мене заспокоїв, і я думав про білих істот весь ранок, аж поки порятунок Віни не витіснив їх з моєї голови. Вони чомусь пов’язувалися в моїй уяві з білою твариною, яку я сполохав, коли в нестямі шукав у кущах свою Машину Часу. Але Віна була їм приємним замінником. І я тоді ще не знав, що пізніше ці істоти знову заволодіють моїми думками, на цей раз набагато сильніше.

Я, здається, вже згадував про те, що погода у Золотому віці була набагато теплішою, ніж у наш час. Але я не можу пояснити чому. Можливо, сонце стало гарячішим, або земля наблизилася до нього. Зараз переважає припущення, що сонце в майбутньому буде поступово охолоджуватись. Але люди, котрі не знайомі, наприклад, з теоріями Дарвіна-молодшого[21], забувають, що колись планети одна по одній повинні повернутися до сонця і впасти на його поверхню. Коли ці катаклізми відбудуться, сонце яскраво спалахне з новою енергією, і цілком можливо, що до того часу, в який я перемістився, така доля вже спіткала котрусь із планет. Але хай якою була причина, факт залишається фактом: сонце там було набагато спекотнішим, ніж у наші часи.

Так от, одного дуже спекотного ранку — здається, це був четвертий день — я шукав захисту від спеки і нестерпного яскравого світла серед величезних руїн біля палацу, в якому спав і харчувався, й зі мною трапився дуже дивний випадок. Продираючись між купами каміння, я натрапив на вузьку галерею, котра здалася мені дуже темною порівняно зі сліпучим денним сяйвом, тому що її бічні й задні вікна були засипані камінням. Я увійшов усередину навпомацки, бо через різкий перехід від світла до темряви у мене перед очима пливли кольорові плями. Раптом я приголомшено зупинився: з тьми на мене дивилася пара очей. Вони світилися, відбиваючи денне світло, яке падало знадвору.

Мене охопив древній інстинктивний страх перед дикими звірами. Стиснувши кулаки, я не відводив погляду від цих блискучих зіниць. Я боявся розвернутися. В голові промайнула думка про абсолютну безпеку, в якій, здавалося, жило тепер людство. Тоді я згадав про дивну боязнь темряви. Трохи переборовши страх, я ступив крок уперед і заговорив. Слід визнати, що голос у мене був різкий, тому що я слабо контролював його. Потому я простягнув руку і торкнувся чогось м’якого. Очі відразу забігали, і біля мене пронеслося щось біле. У мене душа втекла в п’яти. Я обернувся і побачив невелику дивну мавпоподібну постать. Своєрідним чином тримаючи голову похиленою, вона перетинала освітлену сонцем ділянку. Напоровшись на гранітну брилу, вона захиталась, а за мить зникла в тіні під іншою купою каміння.

Моє враження про неї, звісно, було неповним. Вона точно була тьмяно-біла, мала дивні великі очі сірувато-червоного кольору і солом’яно-жовте волосся на голові та вздовж спини. Однак вона пробігла занадто швидко, щоб я міг добре її роздивитись. І я не можу навіть точно сказати, чи вона рухалася на всіх чотирьох, чи просто дуже низько тримала передні кінцівки. Повагавшись секунду, я пішов за нею до іншої купи руїн. Спочатку я не міг її знайти, але, походивши деякий час у темряві, натрапив на