Читати книгу - "Материками й океанами"

Після цього спали по черзі, залишаючи одного вартувати оленів, щоб «шайтан» знову не напустив на них вовків.

Цілий місяць троє йшли вздовж узбережжя острова. Була вже весна, тундра розкисла. Бегічев збирав зразки каміння і рослин. Вже був недалеко мис, звідки місяць тому вони пішли навколо острова. Приглядаючись до тундри, впізнаючи місцевість, Бегічев раптом побачив дещо таке, що змусило його схвильовано протерти очі.

Осторонь берега стояла хатинка.

Невже на острові були люди? Бегічев, грузнучи в глині, важко побіг уперед, штовхнув двері. Всередині було темно. Тхнуло пліснявою. Бегічев черкнув сірником. Жовтий вогник освітив купу напівзотлілих шкур. Коли очі звикли до сутінок, боцман розпізнав старовинні алебарди — сокири на довгих держаках.

— Никифоре Олексійовичу, подивись-но: шахи!

На підлозі валялися фігурки дивної, незвичної форми, майстерно вирізьблені з мамонтової кістки.

— Либонь, не ми перші… Адже хатині років з двісті, якщо не більше.

У чорному сюртуці, в невміло зав'язаній краватці, зовсім зайвій на могутній шиї слідопита, Никифор Олексійович Бегічев ходив по Петербургу.

І в Академії наук, і в Гідрографічному управлінні зацікавилися його відкриттями. Там довго розглядали карту острова, яку він сяк-так намалював, копирсали привезену звідти масну землю з запахом нафти, милувалися тьмяним блиском шматків вугілля.

Авжеж, острів був багатий. Бегічев здійснив важливе відкриття. Він повернувся в Дудинку з цидулкою, в якій таймирській владі наказувалось надавати йому допомогу.

Слідопит почав готувати нову експедицію на «свій» острів. Багато хто просився з ним: манили лови неляканих песців. Бегічев узяв з собою колишніх супутників і двох новачків.

Експедиція щасливо перейшла протоку. Біля старовинного зимівника поставили хатинку з плавнику. Літо минуло непомітно: мисливці майстрували песцеві пастки, Бегічев обстежував острів. Тепер він мав з собою й інструкції Академії наук, і кілька книжок. Він уже вмів визначати деяке каміння, почав розумітися на окам'янілостях, міг правильно написати етикетку до кожного зразка, позначити на карті місце знахідки.

Якось осінньої ночі Бегічева розбудило виття. Знову вовки! Вони не показувалися все літо, тому вночі оленів уже не стерегли. Тепер довелось розплачуватися за безпечність. Вовки напали на табун і розігнали оленів. Пошуки були марні. Бегічев стурбувався:

— Друзі, треба йти на материк.

Але двоє, Гаркін і Семенов, затялися. От іще, кидати промисел, багатство! В найгіршому разі можна обійтися й без оленів. Переконати впертих Бегічев не зміг. Темної полярної ночі він з рештою своїх супутників перебрався через протоку на материк. Дійшовши до найближчого табору, Бегічев купив там їздових собак, харчу і напровесні, вже сам один повернувся на острів.

Гаркін і Семенов зраділи йому. Останній час вони берегли кожний кусень хліба.

До осені на острові жили дружно. Коли протока почала замерзати і Бегічев заходився лагодити нарти, готуючись до зворотного шляху, двоє заявили, що вирішили залишитися на острові. Боцман розсердився:

— Чи ви збожеволіли? Де у вас харчі? До весни ані крихти не залишиться.

— Диких оленів полюватимемо. Як-небудь проживемо. Не хочеться від песця йти.

Гаркін простягнув Бегічеву заздалегідь написаного листа. Там було сказано, що купецький прикажчик Юхим Гаркін і дудинський мисливець Микола Семенов добровільно залишаються на острові і якщо з ними щось станеться, то вони ні в чому Н. О. Бегічева не звинувачуватимуть.

Бегічев повернувся на материк. Але турбота за двох упертюхів, які захотіли будь-що розбагатіти, не давала йому спокою.

Навесні 1913 року Бегічев знову перебрався через протоку. Ще здаля він побачив, що зимівник заметено снігом до самого даху. Серце Бегічеву стиснулось…

Увечері він писав у щоденнику:

«Я зайшов у хату, але в ній було поночі. Вікна забиті снігом. Я наткнувся на ліжко, де лежало щось тверде. Я вийшов і приніс свічку, запалив її. Відкрив ковдру — там лежав мертвий Гаркін, а Семенова не було. На столі лежав щоденник».

То були записи Гаркіна про події на острові. Мисливці, залишившись самі, згаяли кращий час промислу. Їх почали мучити голод і цинга. Перший помер Семенов. Він упав у сніг біля порожньої песцевої пастки. У Гаркіна не було сили поховати товариша.

Гаркін ще довго боровся з голодом. Він варив старі кістки песців та оленів, гриз розхитаними зубами сухі пояси з моржевої шкури.

«Всі сподівання втрачені, якщо не прийдуть люди, хоч би ви, любий Никифоре Олексійовичу…» — читав Бегічев.

Останній запис — від 19 березня:

«Я чекаю скону».

Нещасний помер за кілька днів до приїзду Бегічева…

Засмучений, Бегічев назавжди покинув острів і повернувся в Дудинку. Саме тоді він і зустрівся з Нансеном.

Чутка про події на острові із запізненням на два роки доповзла до Петербурга. Журнал «Вокруг света» надрукував статтю «Трагедія полярного кола». Як видно, редакція не хотіла повірити, що острів відкрив простий боцман. Стаття починалася так: «Експедиція під керівництвом Бегішева…» Щоб було «цікавіше», автор перетворив Гаркіна і Семенова в золотошукачів і видумав ще якогось японського лоцмана Котцу, який нібито підступно обдурив їх.

Коли журнал потрапив у Дудинку, «інженер Бегішев» був далеко від неї. Перед ним вирувала повінню широка річка, не позначена на картах. До берега горнувся величезний оленячий табун. «Улахан Анцифор» в болісному роздумі дивився на каламутні хвилі; кілька кочівників мовчки стояли навколо.

Треба було розвідати переправу. Будь-що. Бегічев ішов на допомогу російським кораблям «Таймыру» і «Вайгачу», затертим кригою біля побережжя. Там чекали харчів; хворі сподівалися вибратись на материк. Бегічев пообіцяв неодмінно визволити моряків з біди. І ось тепер ця річка…

А, була не була! Бегічев вибрав двох оленів, зв'язав мотузком. Почав роздягатися, переступаючи босими ногами по замерзлій за ніч глині. Взяв у зуби ножа. Кочівники одсахнулись.

— Улахан Анцифор з глузду з'їхав, — перелякано шепотіли вони один одному. — Зовсім збожеволів, лихо!

Бо ж хто, крім божевільного, роздягатиметься на вітрі,