Читати книгу - "Гіркий сміх"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Пістолет був знятий із запобіжника, гачок стояв на зводі, він різко клацнув, але куля, яка мала пробити піднебіння й викинути частину мозку крізь дірку в потилиці, не вилетіла з дула. Та куля й далі сиділа в гільзі. А патрон лежав у правій кишені штанів Мартіна Бека разом із ще п'ятьма, що були в пістолеті.
Мартін Бек витяг патрони, покрутив їх пальцями й прочитав напис навколо капсуля: «Металверкен-38». Патрони були шведські, але пістолет американський: «Сміт енд Вессон 38 спешіал», зроблений у Спрінгфілді, штат Массачусетс.
Б'єрн Форшберг лежав, притиснувшись обличчям до блискучої поверхні столу. Він весь трусився. Потім зсунувся додолу й закричав.
— Краще зателефонуймо в «Швидку допомогу», — сказав Меландер.
Отак Реннові знов довелося сидіти із своїм магнітофоном в окремій палаті Каролінської лікарні. Тільки не в травматологічному, а в психіатричному відділенні, і разом з ним чергував не зненависний Ульгольм, а Гунвальд Ларсон.
Б'єрка Форшберга лікували різними способами, заспокійливими уколами тощо, і психіатр, який стежив за його станом, уже кілька годин сидів у палаті. Проте пацієнт весь час проказував тільки одне:
— Чому ви не дали мені вмерти?
Він повторював ці слова вже безліч разів і тепер знов сказав:
— Чому ви не дали мені вмерти?
— Хай би спитав сам себе, — пробурмотів Гунвальд Ларсон.
Лікар докірливо глянув на нього.
Щиро кажучи, вони б тут не сиділи, якби лікарі не заявили, що Форшберг справді може вмерти. Вони сказали, що пацієнт переніс дуже сильний шок, що в нього слабке серце й розшарпані нерви, хоч загальний стан по зовсім поганий. Але кожної хвилини можна сподіватися сердечного нападу, який його вб'є.
Ренн міркував, як розуміти слова «загальний стан».
— Чому ви не дали мені вмерти? — спитав Форшберг.
— А чому ви не дали жити Тересі Камарайо? — спитав Гунвальд Ларсон.
— Тому, що я далі не міг. Я мусив її позбутися.
— Ну гаразд, — терпляче сказав Ренн. — Але чому ви мусили її позбутися?
— Я не мав іншого вибору. Вона б розбила мені життя.
— Ну, здається, воно й так розбите, — мовив Гунвальд Ларсон.
Лікар суворо глянув на нього.
— Ви не розумієте, — сказав Форшберг. — Я наказав їй більше не приходити. Я навіть дав їй грошей, хоч сам не дуже їх мав, а вона все-таки…
— Що ви хотіли сказати? — лагідно запитав Ренн.
— Вона мене переслідувала. Коли я того вечора вернувся додому, вона лежала в моєму ліжку. Гола. Вона знала, де я звичайно кладу запасний ключ, і залізла до квартири. А моя дружина… моя наречена мала от-от прийти. Не було іншої ради…
— А потім?
— Я виніс її в холодильну камеру.
— І ви не боялися, що там її хтось знайде?
— Від камери було тільки два ключі. Один у мене, а другий у Ніссе Єрансона. А Ніссе тоді не було.
— Скільки ви її там тримали? — запитав Ренн.
— П'ять діб. Я чекав, поки буде дощ.
— Так, ви дощ любите, — зауважив Гунвальд Ларсон.
— Як ви не розумієте? Вона ж була навіжена. За одну мить розбила б моє життя. Все розбила б, що я запланував.
Ренн кивав головою. Поки що все йшло якнайкраще.
— А де ви взяли автомат? — раптом запитав Гунвальд Ларсон.
— Я привіз його з війни. — Форшберг якийсь час помовчав. — Я вбив ним трьох більшовиків.
— Він шведський? — запитав Гунвальд Ларсон.
— Фінський. «Суомі-37».
— А де він тепер?
— Там, де його ніхто не знайде.
— В озері?
Форшберг кивнув. головою. Здавалося, він поринув у задуму.
— Вам подобався Нільс Ерік Єрансон? — за хвилину запитав Ренн.
— Ніссе був добрий хлопець. Я був для нього як батько.
— А все ж таки вбили його.
— Він загрожував моєму існуванню. Існуванню моєї родини. Всьому, задля чого я жив. Усьому, що в мене було. Не було іншої ради. Але я умертвив його швидко і безболісно. Не мучив так, як ви мене мучите.
— А Ніссе знав, що то ви вбили Тересу? — запитав Ренн.
Він весь час говорив спокійно й лагідно.
— Здогадався, — мовив Форшберг. — Він був недурний хлопець. І добрий товариш. Я дав йому десять тисяч крон і нову машину, коли одружився. І ми розлучилися назавжди…
— Назавжди?
— Так. Від нього жодного разу не було ніякої чутки аж до цієї осені. А восени він подзвонив і сказав, що хтось стежить за ним день і ніч. Він був наляканий і не мав грошей. Гроші він отримав. Я пробував намовити його, щоб він виїхав за кордон.
— А він не погодився?
— Ні. Він уже надто занепав морально. І був наляканий до смерті. Боявся, що коли він виїде, на нього впаде підозра.
— Тому ви його вбили?
— Я мусив його вбити. В тому становищі я не мав вибору. Він би зруйнував моє життя. Майбутнє моїх дітей. Моє підприємство. Геть усе. Він не хотів цього, але був слабкий, наляканий, на нього не можна було покластися. Я знав, що рано чи пізно він прийде до мене шукати захисту. І цим мене занапастить. Або ж його схопить поліція і змусить усе розповісти. Він був наркоман, слабка, ненадійна людина. Поліція мучила б його, поки він сказав би все, що знав.
— Поліція не має звички мучити людей, — лагідно сказав Ренн.
Форшберг уперше повернув голову в його бік. Руки й ноги в нього були зв'язані ремінцями. Він глянув на Ренна і сказав:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гіркий сміх», після закриття браузера.