Читати книгу - "Ідуть роботарі"

А коло воріт заводу збиралася велика демонстрація. Ніколи ще не бачили заводські ворота такого видовища. Майдан наповнився до країв людською масою. Приходили не тільки робітники: йшли їхні дружини, діти, ішли групами солдати, що цієї ночі перейшли на бік робітників.

Ніщо вже не нагадувало попередніх сумних демонстрацій — сьогодні не можна було побачити жодного похмурого обличчя, радість першої перемоги панувала всюди. Подекуди над людськими головами майоріли червоні прапори.

Вже ніхто не боявся полісменів і штурмовиків, бо їх не було. Лише невеличка кучка «Бойових хрестів» заперлася в центральній станції керування роботарями і сиділа там, як у пастці.

І раптом, зовсім несподівано, пролунали звуки оркестра. То грали військові музиканти, що перейшли і собі на бік робітництва, захопивши з собою інструменти.

Колишній страйковий, а тепер військово-революційний комітет містився на величезній трибуні недалеко воріт, нашвидку побудованій цього ранку. Тім Кроунті з захватом оглядав майдан, — ось воно, справжнє революційне свято!

— Що, добре? — почув він коло себе Боба Леслі.

Обличчя голови революційного комітету втратило звичну похмурість, загальна радість оздобила і його веселою усмішкою.

— Мало сказати «добре», — відповів Тім, — мені бракує слів, щоб висловити мої вражіння.

— Ну, якщо бракує слів тобі, журналістові, то що вже вимагати від мене? — відповів Боб. — Але про це потім. Чи не час починати?

Тім поглянув на годинника: було пів на дванадцяту. Час!

Боб Леслі зробив знак рукою.

І наче якась хвиля пройшла натовпом; вона почалась коло трибуни — і поширилася в усі сторони, несучи з собою тишу. Ще з півхвилини спадав гомін. І тоді Боб Леслі почав говорити. Море людських голів було перед ним; навіть мовчазні заводські ворота прислухались до його слів, замкнені заводські ворота.

— Товариші, — почав Боб Леслі, — вітаю вас із першою перемогою. Вітаю робітництво з перемогою над капіталом, вітаю товаришів-солдатів, що перейшли до нас та допомогли нам перемогти. Ми почали з страйку, нам було дуже важко. Кілька разів декому здавалося навіть, що ми програємо нашу гру. Бо капітал мобілізував проти нас всі свої сили — від поліції до фашистів і роботарів включно. Це йому не допомогло, перемога за нами. Наш страйк перетворився на революцію. Наш страйк перекинувся до інших міст — і запалив там також революцію. Чому все це сталося?

Він перевів дух.

— Тому що ми йшли під прапором комуністичної партії, під її гаслом: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Нам допомогли робітники всієї нашої країни, — як тепер ми допомагатимемо їм. Нам допомогли робітники, примушені урядом одягти військову форму — я говорю про товаришів-солдатів. Ці робітники перейшли на наш бік, вони зрозуміли, що нема чого слухатись командирів, бо командири спонукали їх стріляти в своїх братів. Але й цього мало. «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» — це визначає єднання не тільки робітників нашої країни, а й інших. Ви чули про великі Червоні Країни, де капітал переможено вже давно, де пролетарі побудували своє господарство і відбили всі спроби міжнародного капіталу втрутитися в їхні справи та стати на перешкоді їхньому будівництву. Чули?

Хвиля гомону пробігла по натовпу: звичайно, чули! Хто не знає про Червоні Країни, щасливі країни, де робітництво вільне!

— Отже, тепер вільні пролетарі Червоних Країн допомагають нам. Кілька років тому вони прохали нас допомогти їм, бо важкенько доводилось їм в умовах повсякчасної загрози з боку капіталістичних держав. Ми допомогли їм, ми не дозволяли нашому урядові нападати на Червоні Країни. Тепер трудящі Червоних Країн і собі допомагають нам. Вони надсилали нам кошти на підтримку страйку, вони давали нам змогу боротися за своє визволення. Більше того, Червоні Країни перетворили наших ворогів-роботарів на наших друзів…

Гомін здивування пронісся по натовпу: як то так?.. Роботарі — наші друзі?

— Так, я не жартую. Учені Червоних Країн підкорили роботарів своїй волі. А воля трудящих Червоних Країн — то наша воля. Сьогодні, товариші, ви побачите, як роботарі вийдуть до нас демонструвати разом із нами!

Забуто про тишу, забуто про те, що Боб Леслі ще не скінчив говорити. Радісні вигуки залунали навколо трибуни:

— Роботарі підуть з нами! Перемога! Перемога!

Боб Леслі знов підвів руку, закликаючи до тиші. Але він почув, як за воротами заводу пролунав важкий гуркіт. Його почули й робітники. Відразу стало тихо: то були важкі кроки роботарів… Боб оторопіло поглянув на Тіма:

— Хіба вже дванадцять?

— Ні… Дванадцять буде через десять хвилин, — відповів той.

Ворота заводу розчинились. Залізні постаті роботарів з’явилися перед робітниками. Вони простували важкими кроками, утворюючи собою коло. Всередині того кола Тім побачив три постаті: то були Томас Бірз, Джонатан Говерс і Мадлена Стренд. Коло роботарів вийшло з воріт і спинилося.

Роботарі стояли щільною стіною, немов захищаючи людей усередині.

Серед цілковитої тиші пролунав голос Томаса Бірза:

— Застерігаю всіх: хто доторкнеться до роботарів, тому смерть, бо вони заряджені електрикою. Дайте дорогу!

Люди, що стояли близько роботарів, відсахнулися назад.

— Дайте дорогу, — повторив Бірз. — Інакше роботарі посунуть просто на людей. Я не хочу зайвих жертв. Дайте дорогу. Чекаю дві хвилини.

Тім зблід: невже Бірз спромігся протистояти впливові станції Червоної Країни на роботарів? Але Боб Леслі швидко спитав у нього:

— Скільки ще до дванадцятої?

— П’ять хвилин.

— Гаразд.

Боб Леслі підвів руку:

— Дайте дорогу роботарям, товариші! Вони далеко не підуть.

А поки натовп розсувавсь, він швидко написав кілька рядків на папері, склав його, дав хлопчикові зв’язківцю і сказав:

— Швидко, Стімсонові, до станції керування роботарями.

Через кілька секунд хлопчик зник, швидко пробираючись у натовпі.

Тим часом натовп розсунувся, звільняючи роботарям шлях. Але двадцять кроків далі цей шлях перетяв ланцюг солдатів-кулеметників. Вони лежали на землі, виставивши перед собою кулемети. Дула кулеметів були спрямовані просто на