Читати книгу - "Нащадки скіфів"

кабана? Разом з моїми товаришами ми знайшли вчора стежку, якою великий дикий кабан ходить на водопій. Сколот буде радий почастувати своїх гостей рідкісною стравою, смаженим м’ясом дикого кабана. І він звелів мені вбити того кабана, коли гості побачать у стійбищі все, що вони хотіли. Якщо мій молодий друг бажає взяти в цьому участь…»

— А я? — незадоволено втрутилася Ліда.

— Ну, безумовно, це запрошення стосується і вас, Лідо. Правда, Варкане? — І Дмитро Борисович ще раз звернувся до молодого скіфа. Той вислухав його і радісно кивнув головою. Він дивився на дівчину з красномовним проханням. Ліда навіть трохи зніяковіла.

— Щось мені здається, що Варкан ставиться до нашої Ліди в усякому разі не менш прихильно, ніж до Артема — сказав, лукаво посміхаючись, археолог. — Та ви не червонійте, дівчино, це ж цілком зрозуміло. Він людина ввічлива, гостинна… Я от тільки побоююся, як би не вийшло через це якихось суперечок. Самі розумієте, товариші, Гартак цікавиться Лідою, Варкан теж… трошки цікавиться. Ну, а скільки мені щастило помітити, на світі є ще один юнак, комсомолець, який теж ні в якому разі не схоче відступитися від неї…

— Дмитре Борисовичу! — в один голос пролунало подвійне заперечення. — Що за жарти?..

— Гаразд, гаразд! Це ж тільки між нами, по секрету, щоб ніхто не чув. Так от, що відповісти Варканові?

— Що відповісти? Та хіба не ясно?..

— Я охоче, — заявив Артем.

— А як ми з вами, Іване Семеновичу? Справа в тому, що є ще одна пропозиція. Сколот просив передати вам, що він хотів би показати чужинцям дещо з своїх скарбів. І, правду сказати, мене особисто це більше цікавить, ніж блукання верхи по лісу, бодай і в розшуках дикого кабана. Я, знаєте, не мисливець… А скарби Сколота — це, мабуть, досить рідкісне видовище… Отож, Іване Семеновичу, як ви вирішуєте?

— Гадаю, що ви маєте рацію, — відповів геолог. — Я також більше цікавлюся пропозицією Сколота. А ви, Лідо?

Дівчина на хвилину задумалась. Їй було цікаво і подивитися на скарби Сколота, і взяти участь у полюванні, особливо після такого дружнього запрошення симпатичного молодого скіфа. Втім, скарби ж не зникнуть, а полювання може не повторитись! І Ліда рішуче відповіла:

— Я краще з Артемом…

— І Варканом?.. Ні, ні, я взагалі, між іншим, — засміявся Дмитро Борисович. — Добре. Тоді ми тут розлучаємось. Іван Семенович і я повертаємося до стійбища, а ви з Варканом вирушаєте на полювання. От тільки як ви зможете з ним порозумітися?..

— Нічого, Дмитре Борисовичу, під час полювання розмовляти ніколи, — жартома відповів Артем. — Там діяти треба.

— А з якою ж зброєю ми поїдемо на полювання? — спитала Ліда. Справді, якщо Варкан і його товариші були озброєні дротиками, луками й короткими мечами-акінаками, як пояснив Дмитро Борисович, то в Артема й Ліди ніякої зброї поки що не було.

— Хм… справді, в мене щодо зброї не густо, — мовив юнак, виймаючи з кишені свій маленький складаний ножик. — Ця річ, наприклад, навряд чи буде корисною при полюванні на дикого кабана.

— А в мене і такої немає, — додала дівчина.

Зрозумівши, в чому річ, Варкан подав знак двом воїнам. Вони зняли з себе акінаки й передали їх Ліді та Артему. Юнак спритно підперезався шкіряним поясом, на якому висів акінак. З Лідою справа була складніша. Її тоненьку талію довелося обкрутити поясом двічі. Варкан тим часом розмовляв про щось з Дмитром Борисовичем.

— Варкан каже, — переклав археолог, — що це лише про всяк випадок. Він хотів був нагородити вас обох ще й луком, і стрілами, і дротиками. Але я запевнив його, що ви не звикли до такої зброї. Правда? А як же вам, Лідо, пасує такий меч-акінак при боці! Просто амазонка на коні, та ще така войовнича, що кабан злякається самого вигляду!..

— І завжди ви щось вигадуєте, Дмитре Борисовичу, — ніби незадоволено відповіла дівчина. Але, сказати щиро, їй і самій подобалося тримати руку на держаку акінака. І справді, шкода, що Дмитро Борисович загубив свій фотоапарат…

— Увага! — раптом голосно скомандував Артем. — Слухати мої накази! Мечі-акінаки вго-ру!

Клинки блиснули в повітрі.

— Рубай!

І Артем блискавично крутнув акінаком над головою. Проте цього разу Ліда не підтримала його.

— Нам поки що нема кого рубати, товаришу командире. Одставить! — відповіла вона, покосившись на Варкана: чи не сміється він з цієї дитячої вихватки Артема? Але молодий скіф тільки добродушно всміхнувся, дивлячись на них.

— І справді, Артеме, побережіть ваші сили, — всміхнувся й Іван Семенович. — Бачите, уже час вирушати.

Справді, Варкан підвів руку. Артем неохоче сховав акінак у піхви.

— Гаразд. Почекаю, доки знайдемо дичину.

Група розділилась. Іван Семенович, Дмитро Борисович і один з воїнів вирушили далі, до стійбища. А решта на чолі з Варканом швидко помчала степом у напрямі лісу.

Артем їхав поруч з Лідою. Він бачив, як спокійно і невимушено трималася вона на коні. Золоті її кучері розвівалися, вона міцно тримала поводи і, видно, втішалася з швидкої їзди. Висока жовто-рожева трава стьобала їх по колінах — добрі коні, не відстаючи, мчали слідом за Варкановим великим жеребцем. Ось Варкан озирнувся, глянув на Ліду й Артема і схвально кивнув головою. Артем крикнув Ліді:

— І де ти тільки навчилася так добре їздити верхи? Не знав, що ти й таке вмієш!

— В усякому разі, раніше від тебе навчилася, — задерикувато відповіла вона. — Ще два роки тому склала іспити в манежі!

— Ач яка! — не знайшов слів Артем.

Коні мчали до лісу. Ось зразу кінчилася висока степова трава, мов її обрізали. Вершники спускалися в долинку, що розкинула свій тьмяний і м’який жовто-рожевий килим перед самим лісом. Варкан щось гукнув, високо підніс свій дротик і повернув убік.