Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

Коли Лука відверто зізнається Другові, що «в цілій піднебесній» не бачить «нічого іншого, окрім видимості, чи, як ти сказав, плотності чи плоті», той називає його «невірним язичником», «ідолопоклонником». Довколишній світ без людини мертвий. Щоби побачити в ньому істину, тобто пізнати цей світ, потрібне «істинне око», інша — людська — точка зору. Й передовсім треба відкрити в собі себе самого. «…Коли б ти мав у собі істинну людину, міг би її оком в усьому побачити істину» (І, 158–159). Бесідуючи з іншими двома учасниками «розмов», Клеопою та Філоном, Друг знову повертається до цієї теми, каже з іще більшою певністю: «Коли хочемо виміряти небо, землю та моря, маємо спершу виміряти самих себе…» (І, 162).

Отже, самопізнання та пізнання, осягнення людини й того, що є поза людиною, — довколишнього світу, Бога — все це не відривне одне від одного. Та на перше місце філософ у своїй антропології ставить самопізнання як неодмінну умову пізнання природи, видимої натури. Таким чином, уже в першому філософському творі Сковороди чітко виявлено пріоритет морального начала в його концепції людини й світу, її, цієї концепції, антропоцентрична спрямованість. Міра пізнання самого себе є мірою пізнання людини як такої, а людина — міра всіх речей.

«Я знаю чоловіка…» — ці слова апостола Павла з Другого послання до Корінтян (12, 2)* Сковорода вперше наводить саме в «Наркісі», й вони перетворюються на ключові для нього, відтепер він повертатиметься до них нéраз.

Після «Наркіса» Сковорода пише діалог «Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе».

Доля цього твору криє в собі дещо нерозгадане. На схилку життя Сковорода згадував, що свого часу, «ожовчившись», він спалив цей рукопис. Сталося це в Острогозьку, ймовірно, в 70-ті роки, коли Сковорода двічі й доволі тривалий час жив у воронезького поміщика Степана Тев’яшова, але ні про причини, ні про обставини загибелі рукопису ми не знаємо нічого.

На щастя, в Я. Правицького разом з рукописом «Наркіса» зберігся і список «Асхані», що стало для автора повною і, треба думати, приємною несподіванкою. «Я здивувався, — пише він у передостанньому своєму листі до М. Ковалинського у вересні 1790 року, — побачивши у нього мого „Наркіса“ і „Симфон[ію]: „Коли не пізнаєш…“ …. А я не тільки апографи, а й автографи роздав, роздарував, розкидав» (II, 318).

У цьому ж листі вказано й дату створення «Асхані» — 1767 рік, котру, однак, слід визнати помилковою. Очевидно, по двох десятках літ Сковорода забув, що «в лісах Земборських», на хуторі Гужва, де, як він сам зазначає, «написав… цю книгу» (І, 196), він з’явився не раніше весни 1769 року, після виходу з Харківського колеґіуму. Там було написано й «Наркіса», що його він називає «першородним сином», «першородним плодом». Утім, справа не тільки в цих очевидних хронологічних похибках, але в особливостях самого тексту «Асхані». Притаманний діалогові підхід до теми пізнання самого себе наштовхує на думку, що перед нами не початок розмови, а її продовження. Створюється враження, що основоположні ідеї стосовно проблеми самопізнання, вже висловлено в попередній праці, й то нещодавно, тож автор не вважає за потрібне повертатися до їх викладу, начебто виходячи з того, що він іще свіжий у пам’яті читача. Вочевидь, «Асхань» написано відразу ж після «Наркіса», якщо не 1769-го, то 1770 року, й задумано як своєрідне «відгалуження» теми, як розвиток і поглиблення одного з її аспектів — біблійно-міфологічного.

Спроби підкріпити формулу «пізнай себе», спираючись на алегоричне тлумачення Біблії, Сковорода робив, як пам’ятаємо, й у «Наркісі», але там вони мали периферійне значення, в «Асхані» ж ці спроби виходять на передній план.

Відповідну тональність задано вже першими фразами діалогу. «Чудовий ранок, пресвітлий цей воскресіння день, — вигукує один з головних його учасників, Памво. — Цей веселий сад, що новий свій лист розвиває. Ця в ньому верхня альтанка, священною присутністю Біблії освячена і її ж картинами прикрашена. Чи не все це спонукає тебе до розмови?» (І, 197).

«Присутність Біблії» нагадує про себе вже в назві твору. «Дух велів, щоб назвалася „Асхань“», — пояснює Сковорода в попередньому листі (І, 196). Мотивація, визнаймо, дещо туманна, закодована, й ось чому. Асхань (у Біблії — Ахса. — Ю. Б.) — дочка біблійного персонажа Калева (Халева), котрого Мойсей послав, разом з іншими, «щоб розглянули Ханаан-землю» (Числа, 13,16); повернувшись, він посилено схиляв «синів Ізраїля» до військового походу; діяч войовничий і жорстокий, він вогнем і мечем пройшов землею ханаанською і заволодів там величезними наділами. Калев оддав Ахсу заміж за свого племінника Отніела (Гофоніїла) як винагороду за взяття міста Девіра, або Кіріят-Сефера (але не Хеврона, як у Сквороди). Не зовсім зрозуміло, чому Ахса, особа назагал нічим не примітна, котра запам’яталася біблійним літописцям лише тим, що вимагала в батька на посаг, опріч «сухого степу», ще й «джерела вод» (Ісус Навин, 15,19), — чому саме вона асоціюється в Сковороди з красою та мудрістю… Залишається припустити, що Ахса та її батько цікавлять філософа не самі по собі, а лише тією мірою, якою вони причетні до «землі обітованої», яка набуває для нього значення алегоричного — як символ кінцевої мети на великому й нелегкому шляху від незнання до знання і далі до нового знання. «…Виходити з Єгипту, — каже в „Асхані“ її персонаж Квадрат, — означає виходити із смерті в життя, із пізнання в пізнання…» І трохи раніше: «Вся Книга Виходу сюди веде, щоб пізнати себе» (І, 244–245).

Так визначається головний пафос твору, в кожному разі першої його половини: знайти в Святому Письмі потвердження того, наскільки важливим є «таке потрібне це слово пізнати себе, що без нього ні Господа, ні нічого пізнати не можна», показати, що «найголовніший пункт» біблійних постулатів «цілком, здається, подібний до цього: „Пізнай себе“» (І, 207). Захоплені цією думкою, учасники розмови один з-перед одного цитують то Мойсея і Соломона, то старозавітних пророків, то апостолів, причім не зупиняються перед похибками й прямими натяжками (за приклад може правити більш ніж вільне тлумачення вірша 7-го з «Пісні Пісень»).

До думки про те, що витоки ідеї самопізнання слід шукати в