Читати книгу - "Репетитор"

Джим похмуро подивився на зелену купюру в Андрієвих руках, стенув плечима і заховав її до задньої кишені.

— Цього вистачить, поки ти хворітимеш. Я приїжджатиму час від часу, продуктів підкину…

— Я сам…

— Нема мови. Терапевт заборонила тобі виходити з дому. А мобільник шеф купив. З ним і розраховуйся.

Шеф, як виявилося, був у їхній компанії найбільшим жартуном. Хоч і скидався на їздового з колгоспу.

— Як поживає мій підзахисний?

— Фея нарешті приходить, але небога посилає її до одного місця, бо казка вже закінчилась.

— Порожньо тут у тебе, — не звернув уваги на його патякання адвокат і розсівся на табуретці, як у себе на фірі. — Якби ти одразу розповів правду, то зекономив би нам багато часу і зусиль.

— Хто винен? Невістка.

— Ми напрацьовували кілька версій і, звичайно, між іншими перевіряли і механіка, але не було доказів і мотивів. А ти в будь-якому разі щось знав, однозначно більше, ніж говорив. Якщо навіть ти сам не скоїв цього замаху, то міг бути навідником, міг дати комусь план будинку, міг відчинити двері, ти точно знав час і місце злочину, бо інакше як пояснити, що ти з’явився на місці злочину за лічені хвилини після його скоєння? В останню мить, наприклад, ти просто міг передумати і поспішити виправити ситуацію. Ти й поводився так, неначе жалкував, що надто пізно спохопився…

Андрій збагнув, що мовчання грає не на його користь, але нічого не міг вдіяти. Сама лише згадка про ту ніч скотчем заклеювала йому рот.

— Є різні методи примусу, стосовно тебе ми вирішили вибрати тактику відкритого спостереження. Люди часто не витримують такого ненав’язливого, але безперервного тиску, починають панікувати, робити дурниці і самі себе викривають з головою. Врешті-решт, нерви дійсно не витримали в нашого злочинця, а в тебе вони, як бачу, справді сталеві. Гм… тобі, напевно, вже донесли, що я працюю на одного політика, котрий доводиться тестем твоєму батькові. Якби ти з самого початку розповів нам, що Дудій — твій батько, розмова з тобою велася б зовсім по-іншому. Мій бос дуже цінує родинні зв’язки і…

— …ми б з ним обійнялися, наробили б повно фоток, а під кінець випили б за чуття єдиної родини. Не кажіть такого, бо зараз розплачуся.

— Ти далі не бажаєш бути відвертим. У вісімнадцять років не варто аж так погано думати про людей, що ж тоді буде в сорок? До речі, ось плеєр і зроблені мною записи… інтерв’ю декого з твоїх знайомих. Нікому не завадить довідатись, що про нього думають люди.

— Це звучить смішно, але… напевно, в усьому винен… сон.

— Сон?

— Тільки не смійтесь.

— Спробую.

— У ніч замаху, ви пам’ятаєте, був сильний ураган, а я люблю таку погоду. Дуже люблю. Я гуляв містом, потім сів на одній трамвайній зупинці, — вона дуже затишна, з трьох боків закрита склом, зверху — дашок… Мені так не хотілось повертатись додому. Не знаю, чи ви зрозумієте, але повертатись додому, коли там нікого нема…

— Зрозумію.

— Я вирішив переночувати на цій зупинці. А чому б ні. Було на диво тепло, я відключився майже відразу… Славко завжди казав, що в мені закладено потяг до бурлакування, і якби я наважився одного разу продати квартиру і майнути світ за очі, то не скоро б осів на одному місці.

— А тобі відомо, що Ярослав Білий мав око на твою квартиру? Він чекав твого повноліття, щоб купити її в тебе. Зрозуміло, що ти не взяв би з нього великих грошей.

— Тобто… він опікав мене заради… Неправда!

— Запитай у нього.

Чомусь цей удар виявився найболіснішим.

— Я приготую вам кави.

— Приготуй.

«Скажи, що це неправда, Славко!»

— На цій зупинці мені… наснилось, що я начебто серед ночі заходжу в якийсь будинок, піднімаюсь сходами догори, а в мене у руках щось пласке і холодне, що водночас палить руки вогнем. Я заходжу до спальні, підходжу до ліжка, бачу… батька, який спить, підношу руки для удару, він розплющує очі і… Виявляється, що на ліжку лежить моя мама… Ось і весь сон. Я прокинувся і вирішив… вирішив сказати батькові правду. Це все той сон винен: я зрозумів, що не можу далі мовчати… Прошу, ваша кава.

— Дякую.

— Але мені дуже не хотілось тягти з цим до ранку. Незалежно від того, що на мене чекало, я хотів негайно покінчити з цією невизначеною ситуацією, я йшов додому і дорогою сто разів завертав, добре розуміючи, що о другій годині ночі такого не вирішують, але… мені осточортіла ця двозначність, це постійне намагання не видати себе. Я йшов і марив, щоб все, нарешті, вирішилось, байдуже як, лиш би вирішилось. А може, на те вже йшлося… так ніби щось мною керувало…

— Каву ти готувати вмієш.

— Що? Каву?.. Хіба що каву. Якби я тоді менше вагався і нагодився до того, як…

— Було б гірше, якби ти взагалі не повернувся назад.

— «Повернутись назад». Є така пісня… Я загадав: якщо в батьковій спальні горітиме світло — він ще не спить, і я зможу з ним переговорити… Світло горіло, але я дуже здивувався, коли побачив, що ні броньовані двері, ні двері квартири не зачинені. Я кинувся до сходів, і мені здалося… тільки не смійтесь… ніби я повернувся в свій сон. А коли побачив… батька, подумав, що збожеволів. Славко… він дійсно майже переконав мене в тому, що я… не зовсім нормальний. Я ж просив не сміятись.

— На свій вік ти дуже раціонально, дуже ясно мислиш.

— Ви ж не психолог… і