Читати книгу - "Скалаки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Та про нас іще й не такого навигадували, тільки це й чуєш день крізь день.— І він почав розповідати їй про «чеських братів», про свою віру. Перед Лідкою відкрився новий світ.
— Подумай про це,— закінчив Їржик,— і переконайся сама.
Вставши, він зайшов до хижки. Не міг не одвідати цих стін, де його предки ховалися самі й ховали в часи утисків свої святощі — книгу, де й сам він ще малим хлопцем знайшов із своїми рідними схованку. Він стояв у задумі, поки не зачув поруч глибоке зітхання. Біля нього стояла Лідка, смутна, з заплаканими очима. Їржик обняв дівчину.
У дверях з’явився старий Балтазар Уждян і мовчки став на порозі; лице його осяяв промінь радості.
Лідка зашарілась і вирвалася з Їржикових обіймів. Дядечко сказав їй вийти, і вона прожогом вилетіла надвір. Балтазар лишився на самоті з Їржиком.
8. Юродивий. У ВідніДовгенько обидва мовчали. Нарешті Балтазар промовив:
— Якби ти знав, скільки та дівчина наплакалася через тебе...
— Знаю, дядечку, й ніколи того не забуду.
— Тепер я вже тямлю, чого вона так журилася, надто ж тоді, у Ртині, бідолашечка! Ти вже зовсім одужав, Їржику?
— Вже, дядьку Балтазаре. Скоро зможу піти від вас.
— Піти? А навіщо? Хіба тобі в нас не до вподоби?
— Та якби тільки в цьому річ. Ви пам’ятаєте, як я був у вас перед князевим святом та про що ми тоді розмовляли?
— Та пам’ятаю і тепер уже не злякався б, але... нічого з того не вийде.
— Вийде, як не сидіти склавши руки. От тому я й іду. Візьму з собою цимбали.
— Невже знову юродивим? — злякано спитав Балтазар.
— Вам, дядечку, я можу відкритись: інакше не виходить.— Їржик зітхнув.
Уждян замислився. Отже, Нівлт слушно здогадувався. Тепер він це з власних Їржикових уст чує.
— Ой Їржику, Їржику...— Покрутив старий головою.— Не знаю... Але скажи, як це ти тоді, у Ртині, зметикував?
— Я дізнався, що ви там зійдетесь. Ту супліку, що прочитав вам, переписав у чоловіка, котрий подавав її. Бачте, вони людей за рабів мають, але ж...
— Гадаєш, щось переміниться?
— Повинно, коли будемо всі як один. Для того й мушу йти, щоб очі людям відкрити.
— Облиш, Їржику, нехай уже навесні. Он у Відні нам пообіцяли якось подумати про панщину...
— Ех, якби-то на це була надія! Ні, тільки самі мусимо собі помогти.
— А як пани дізнаються, що ти не...
— Мене ж сам замковий доктор визнав за божевільного! — Їржик гірко всміхнувся.
— Ой, злапають тебе!
— Я вже раз був у їхніх лабетах, а татко за це саме на шибеницю пішов.
На це старий Уждян уже не мав чим відповісти.
Ішлося вже до зими, коли Їржик залишив свою рідну «Скелю». Лідка плакала в комірчині. Відходячи, він сказав їй:
— Не лякайся, хоч би й що про мене почула.— А Балтазара попросив: — Будьте ласкаві, дядьку, ви тепер усе знаєте, то розраджуйте її. Я ж скоро повернуся. Відпочину в вас та покріплюся трохи.
— Вертайся скоріше, вертайся,— щиро просив господар.— Ото хлопчина! — гомонів він сам до себе у стайні.— Правдива кров Скалаків. Щасти йому, боже!
Настала зима. Дороги позамітало, проте на «Скелю» частенько доходили чутки з околиці:
«Подумайте лишень! Їржик Скалак занедужав після тортур у замку; Уждян забрав його до себе, і він уже був вичуняв там. Уже буцім говорив, як розумний, і робив усе. Старий Салакварда не міг натішитись тим, та нараз Їржик загледів у кутку свої старі цимбали, і наче його що по голові ошелешило: знову збожеволів.— Такий був короткий зміст усіх тих балачок.— Узяв цимбали, почав грати й співати і тепер знову ходить по селах. Але ж у тих цимбалах сам диявол, видно, сидить: тільки глянув на них Їржик — і стратив глузд. Правда, грає він тепер не як божевільний. А в тих цимбалах, певно, чари якісь. Слухаєш — і з місця зрушити не можеш.
— А співає?
— А то як же! Того «Сільського отченаша» від нього скоро всі навчаться, куди не піди, там його й співають. Але ж і пісня, ніде правди діти! До самого серця промовляє.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скалаки», після закриття браузера.