Читати книгу - "Скалаки"

— Ти ба, до чого ми дожилися з тобою, конячко! Еге ж, у війську ліпше було, стонадцять...

Іще його непокоїли Лідушка та Їржик. Дівчина не відходила від слабого. Сумно було тепер на «Скелі»: Їржикові цимбали спочивали в кутку, пісень у хаті теж не чутно було, хіба що стара Бартоньова вранці заспіває псалом.

Осінь принесла з собою радість. Дні стояли погожі, сонячні, здавалося, що літо не хоче відходити з краю. Тої пори Їржик вернувся до притомності й почав одужувати. Лідка аж заплакала, коли молодий Скалак, очутившись, уперше глянув на неї й усміхнувся. Ані знаку божевілля не було на його виду.

Всі на «Скелі» раділи, що він подолав тяжку хворобу, а найдужче Лідушка та Балтазар, котрий, пам’ятаючи дану небіжчикові Мікулашу обіцянку, вважав себе названим батьком осиротілого юнака. Їржик говорив тільки при ньому та при своїй вірній Лідушці. Обоє вони слухали в тривожній напрузі, чекаючи зі страхом недоладних слів; одначе він говорив спокійно й розумно.

Одного дня Їржик спитав:

— А де книга?

— Яка книга, Їржику?

— Біблія.

Дівчина злякалася, та зразу ж отямилась: напевне, це він про ту книгу, що її читав його батько тоді, під час грози, як вона заблукала до Материнці. Лідка нічого про неї не знала.

— Мабуть, у Материнці...

Їржик занепокоївся.

— Певно, я її поклав на столі, тоді, як мене скрутило. Може, хто зайшов туди та...

— Не бійся, Їржику, як я прийшла, книги там не було. Ти, мабуть, сховав її.

— Може, й так, але якби...— Їржик розповів, де схована книга, і другого дня Лідка принесла її. Їржик радісно усміхнувся і палко подякував дівчині.

Які то були гарні хвилини, коли Лідка погожого дня по обіді сідала біля ліжка й читала що-небудь із старої братської біблії, яка лежала перед нею на столику. Їржик не зводив очей із Лідущиного обличчя, аж почервонілого від ретельності. Балтазар, коли мав час, теж слухав, потай дивуючи з Лідки та хвалячи її. Часом Їржик задивлявся на синяве пасмо гір на обрії та на білі хмари, що пливли над ними; все те видно було в малому віконці, перед яким вітрець легесенько колихав малинові кущі. Замислившись отак, він ледве чув приємний Лідущин голос.

Балтазарові дуже хотілося спитати хлопця про недавнє минуле, про його божевілля. Але, бачачи, що Їржик іще не зовсім одужав, старий мовчав.

Їржик уже вставав із ліжка й потроху ходив. Якось у неділю по обіді Лідка вперше вивела його з хати, й він зразу попрямував до вільшника. Дівчина відраджувала його — мовляв, йому важко буде зійти з кручі.

— Дарма... Мені дуже хочеться там побувати.

Скоро вони вже стояли на лужку перед старою хатиною. Хижка вже зовсім занепадала: одну віконницю одірвало вітром, і вона висіла, мов зламане крило. Стежка й кам’яні сходини заросли травою. Вільхи ще й досі буйно зеленіли, тільки на клені листя пожовкло. Їржик сів на сходину. Обоє мовчали; глянувши за хвилинку на Їржика, Лідка побачила, що очі в нього повні сліз.

— Я так давно не бачив цієї містинки, а тоді ще згадав про своїх, про тебе... Це ж тобі я маю дякувати, що сиджу зараз отут.— Їржик пригорнув її голову до своїх грудей.— Як дивно ми тут спіткалися, розлучились і знову зустрілися... Аби ж то не треба було ще раз розлучатись!

— А що, треба? — сумно спитала Лідка.

— На час принаймні...

— Не думай зараз про це, краще я тобі почитаю. Шкода, що я не взяла цимбалів. Заграв би, як тоді, тільки не тієї шаленої, а отієї: «Любов ясна...» — Лідка замовкла, а трохи перегодя спитала тихо: — Їржику, ти співав її тоді, під лісом, як ми зі Ртині йшли?..

— Співав... але нехай іншим разом про це, Лідко. Ти взяла книгу; читала вже, що там на першій сторінці та на палітурах?

— Почала була, та не змогла розібрати того старосвітського письма.

Їржик, узявши книгу, почав читати рукопис на палітурах та першому аркуші дебелого паперу. Записів там було декілька, з різних часів. Прадід починав, дід писав далі, а онук іще не докінчив. То був літопис сім’ї Скалаків, їхня родинна хроніка; згадувались у ній тільки прикрі події.

Їржик читав про те, як переслідували людей за віру «чеських братів», про опоченське повстання, про страшні кари, що впали на бунтівних селян. Лідка таїла дух, завмирала, слухаючи.

— Боже мій,— зітхнула бона.— І ото все за віру?

— Авжеж, за пікартську[42], за «баранячу»,— прикро всміхнувся Їржик.

— А я чувала, та й бабуся казала це, нібито євангелісти зовсім і