Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

його антидемократичних принципів діяльності. Так, офіційно Україна не підписала жодних паперів про членство в Митному союзі, але в цій частині світу жодні папери чи закони неважливі, керує тут телефонне право закулісних домовленостей та інтриг. У Росії, Казахстані чи Україні ви одразу відрізните коридор школи чи лікарні — невідремонтований, тьмяний, немов у підвалі. Якщо ж опинитеся у світлому приємному приміщенні з сучасним ремонтом — можете бути певні, що це або податкова, або прокуратура, або офіс пануючої партії. Умовно кажучи, Митний союз я можу відрізнити за запахом. Тому й стверджую, що новітня УРСР станом на грудень 2013 року уже була членом Митного Союзу.

Про все це я думав у літаку, який летів у Київ. А також про те, що ці події, які пізніше отримають назву Євромайдану, зовсім не відрізняються від тих, які були під час Помаранчевої революції 2004 року, акцій «Україна без Кучми» 2002 року чи боротьби за незалежність у 1989-1991 роках. Насправді досі, до 2013 року, в Україні відбувається, затихаючи і знову відроджуючись, одна антитоталітарна, антисовєцька революція, яка ставить собі за мету змінити нарешті УРСР на нову Україну.

З такими невеселими думками я летів, а коли прилетів — розчаруванню моєму не було меж. Я взяв таксі в аеропорту й поїхав у центр Києва. Нагадаю, неймовірно розхвильований, я вилетів на революцію, а за вікном таксі бачив спокійне міщанське життя: на вулицях Києва не видно було ознак хаосу чи взагалі нетипової ситуації, всі торгові центри працювали, парковки біля них були заповнені автомобілями, вулицями гуляли сім’ї з дітьми. А в цей час в центрі Києва тривала найбільша за історію України акція протесту, в якій взяло участь понад мільйон людей. За наступні місяці, коли Україна опинилася на перших шпальтах світових видань, багато хто уявляв собі українську революцію як мільйонні віча, барикади й коктейлі Молотова. Треба було приїхати в Київ, щоб зрозуміти, що це революція дуже свідомого, цивілізованого суспільства: в час, коли на вулиці Грушевського тривали бої й стріляли снайпери, на сусідніх вулицях працювали ювелірні салони, закохані пари вечеряли в ресторанах, а в самих забарикадованих межах Майдану опинилися кілька банків, які продовжували роботу й не мали проблем із безпекою. Тоді в таксі мені здалося, що неповна мобілізація суспільства свідчить про слабкість революції, тепер я розумію свою помилку — насправді йдеться про виникнення зрілого суспільства, яке хоче будувати, а не знищувати. Яке хоче на руїнах УРСР побудувати нову Україну.

Цю революцію треба назвати Сізіфовою. Пам’ятаєте, в «Одіссеї» Гомер розповідає про Сізіфа, якого Зевс прокляв на вічну кару: піднімати вгору величезний камінь, який щоразу скочується вниз. І так до безкінечності. Щось подібне — з нашою революцією, з Євромайданом.

Стратегія режиму полягала в тому, щоб виморити нас холодом, зневірою, безкінечним і, здавалось би, безсенсовним стоянням. Ніби й справді: нічого не відбувається, кінця-краю протестам не видно, люди навіть Новий Рік зустріли на Майдані, а потім простояли й дні, коли температура падала до -20 градусів.

Парадоксальним чином сталося так, що наша слабкість і безсенсовність стала нашою силою й міццю. Щойно ставши слабкою, наша революція виграла. Так, усі хотіли за 2-3 дні прибрати країну від Партії регіонів, усі сподівалися швидкого й красивого тріумфу, всі надіялися, що марш мільйона людей зможе переконати владу і світ у нашій безстрашності й могутності. На перший погляд може здатися, що нам те зробити не вдалося, але це не так.

Такої зрілої, розумної й дисциплінованої революції у нас ще не було. Якщо за тиждень до цього вихід тільки 10 тисяч українців на Майдан приємно здивував навіть опозицію, то в неділю 1 грудня мільйон мітингувальників вже здавався звичним і нормальним явищем. Так, у нас революція за розкладом. Так, у будні людей значно менше, і так, вночі їх ще менше. Але люди змінюються, приїздять до Києва на 3-4 дні, потім повертаються додому, а на їхнє місце приходить нова зміна. Так, кияни не почали масово страйкувати, але в неділю виходять на мітинги пунктуально й обов’язково.

Тобто нам, новонародженому громадянському суспільству, вдалося побудувати систему, коли країна делегувала своїх представників на Майдан, а сама продовжує працювати, щоб не допустити колапсу й хаосу. Це дуже відповідально й зріло, такого повороту подій влада не чекала. Янукович і його радники думали, що нас розжене час, мороз, зневіра й відсутність швидких результатів. Але ні, ми готові виходити на вулиці стільки, скільки буде потрібно. Відступати нікуди, а головне — ми самі собі подобаємося в цьому протесті, нам нарешті подобається наша країна й наш народ, у нас з’явилася віра, що ми таки зможемо щось змінити. І хай у будні на Майдані тільки 30-50 тисяч людей, але я впевнений: в разі потреби, за першим сигналом знову вийде мільйон, знову в метро співатимуть гімн, а колони мітингувальників будуть такими неозорими, що навіть з повітря сфотографувати важко. У цьому наша сила.

Так, це революція без геройства, це революція за розкладом. Це революція, коли почесно й прекрасно бути просто маленькою крапочкою на фотографії мільйонного натовпу. Більше від нас нічого й не вимагається — просто щодня, щотижня, дисципліновано і за розкладом бути непомітною крапочкою на фотографії. Фотографії, яка не даватиме Януковичу спати. Фотографії, яка рано чи пізно змусить його піти. І, повірте, краще бути крапочкою на фотографії, ніж краплинкою крові на холодній бруківці.

Тридцять років тому, 27 листопада 1983-го, в одному з провідних французьких журналів було опубліковано знаменитий есей Мілана Кундери «Украдений Захід, або трагедія центральної Європи». Починався він так: «У листопаді 1956 pоку директор Угорської агенції новин, задовго перед тим, як артилерійський вогонь зрівняв із землею його бюро, надіслав телексом розпачливе повідомлення до уваги жителів усіх країн, в якому сповіщав, що роз­почався напад радянських військ на Будапешт. Повідомлення закінчувалося такими словами: «Ми готові вмерти за Угорщину та Європу».

Цей есей Кундери на роки вперед став визначальним у розмовах про майбутнє нашої частини світу. Він говорив прості речі — мовляв, Центральна Європа знаходиться поміж Заходом і Сходом, тому почувається між цими потугами в небезпеці. Тут живуть так звані «малі народи», державність і право на