Читати книгу - "Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька"

Свідчення друге. Американський публіцист Вілліям Генрі Чемберлін: «Проголошення було цілковитою несподіванкою для німців і поставило їх в дуже невигідне становище. Признати їм цей доконаний факт означало б відмовитись перемінити Україну в колонію німецького «лебенсрауму». Спротивитись йому означало б відкрити свої справжні пляни на самому початку їхнього походу в Східній Європі і змобілізувати проти себе її народи… В обличчі цієї дилеми німці початково неначебто недобачали української державної адміністрації. Перший прорив у цьому псевдоперемир'ї між німцями й українськими націоналістами був декрет Гітлера від 1 серпня 1941 p., що зробив Західну Україну частиною польської Генеральної губернії».

Оцінюючи значення Акта 30 червня, пан Шанковський порівнює його з іншим подібним документом, зокрема підкреслює тотожне ставлення до проголошення відновлення незалежності Литви 23 червня 1941 p., який проголосив ЛАФ – Фронт литовських активістів. Головою відновленої Литви став останній литовський посол у Німеччині полковник Казис Шкірпа. 5 серпня його запроторили до того самого блоку, до якого посадили і Бандеру із Стецьком, його заступників вивезено було до Дахау, а Литву включили до рейхскомісаріату Литви, який став складовою частиною рейхскомісаріату «Остланд». На чолі Литви поставили ката, рівного Коху, – Теодора Адріана фон Рентельна. Правда, на відміну від його колеги, Теодора по війні таки повісили.

Наводить Л. Шанковський і точку зору британського дослідника Д. Ґ. Стюарта-Сміта. Коментуючи Акт 30 червня, той констатував самозрозумілу для нього річ: «божевілля нацистської доктрини (через яку розігнано український уряд у Львові й арештовано Ярослава Стецька) коштувало німцям підтримки 40 мільйонів українців».[178]

16 років тому, 8 травня 1997 р. за дорученням тодішнього Президента України Леоніда Кучми Постановою Кабінету Міністрів від 12 вересня 1997 р. за № 1004 була створена Урядова комісія з вивчення діяльності ОУН і УПА.

Очолив комісію тодішній віце-прем'єр з гуманітарних питань, до її складу включили 6 міністрів (юстиції, закордонних справ, внутрішніх справ, фінансів, інформації, освіти), голову Служби безпеки, Генерального прокурора, президента Національної академії наук, директора Інституту історії України HAH України, директора Інституту стратегічних досліджень. Фактично роботу проводили провідні науковці країни на чолі з професором В. Кульчицьким – всього 21 особа. За результатами майже 10-річної діяльності комісії було оприлюднено 53-сторінковий звіт «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА».

Висновки фахівців урядової групи істориків з вивчення діяльності ОУН і УПА нетотожні між собою. Хоча їх, висновків, усього два й оприлюднені вони протягом одного року. Перший. «Акт 30 червня мав далеке відлуння, але оцінюється по-різному…Неясно, як С. Бандера планував зберегти незалежність, але не в тому суть».[179]

Можу помилятись, але суть саме в цьому. В який спосіб ініціатори цього дійства думали реалізувати свою політичну ініціативу, зберегти проголошену державу? Ані СРСР, ані Німеччина, ані будь-який з їхніх союзників такої ініціативи ніколи не підтримував і не підтримав. Отже, за будь-якого результату війни ця ініціатива була приречена.

Другий висновок звучить так: «В умовах війни організувати «більш легітимне» з юридичної точки зору проголошення незалежності було абсолютно нереально. Альтернативою проголошення львівської декларації було лише пасивне спостереження за політикою окупаційного режиму на українських землях, повна дискредитація та мар-гіналізація національно-визвольного руху, зрештою на перетворення його на «п'яте колесо» в нацистському окупаційному возі».

Як на мій недосконалий смак, це також дивне судження. По-перше, сам по собі вислів про «п'яте колесо» належить найлютішому ворогові України Володимиру Леніну. Вжив він його стосовно органів міського самоврядування, запроваджених реформами Олександра II. Земства, які мав на увазі Ілліч усіх часів і народів, відіграли в цілому позитивну роль в історії царської Росії, стали реальним, хоч і недосконалим, інструментом формування громадянського суспільства. Крім того, з «політикою окупаційного режиму» можна було: а) співробітничати в якийсь спосіб. Саме такий курс обрала «мельниківська» ОУН – воювати зі зброєю в руках. За прикладом французів, югославів, поляків, греків та інших окупованих народів.

Продовження другого висновку таке: «Ведучи мову про легітимність Акта 30 червня 1941 p., не слід також забувати, що він був підтриманий численними зборами громадян, проведеними у різних куточках Західної і Правобережної України».[180]

Про кількість і чисельність цих зборів ми ще поговоримо. Наразі ознайомимося з іншими точками зору.