Читати книгу - "Сліди на піску"

Ієромонах Леонтій, зачувши слова князя про вогонь, що його виносять пожильці зі старого дому в новий, вийшов із шатра й увіч той вогонь побачив: котився він кроковими колесами із Крушельниці, й супроводжували його русалки, які, тримаючись за руки в хороводі, сходили з гори в Тухольську долину.

Не вернувся Леонтій до намету, й подумав князь, що його співрозмовник потрапив у русалчин полон. Не посилав за ним гридня й пильно прислуховувався, чи не чутно погоні. Та від залучини, де Опір впадав у Стрий, не долинало жодного звуку, й заспокоївся Святослав, з полегшею догадуючись, що Святополкові вої не зважилися наближатись до заставлених уграми Верецьких воріт, й опальному князеві вдасться, як тільки розсвітне й закінчиться купальська ніч, вивести свій загін крутим схилом Крушельниці до перевалу.

Під спів дівчат, заколисаний русальною ворожбою, Святослав поринув у підступну дрімоту й у напівсні побачив: верби над Опором опустили віття в зашумлений плин ріки, й по них спиналися, виходячи на берег, русалки, які покинули на дні Опору кришталеві хороми, й тягнулися до місяця, що із серпика ставав повнею; були вони зеленоволосі, синьоокі й гнучкостанні, а голівки їхні коронували вінки з осокового віття та водяних лілій.

Заплітали довгими пальцями волосся в коси, гойдалися на вербових гілках й тихо наспівували; те солодке жебоніння заманювало князя, він вийшов із шатра й, підійшовши до верб, вибрав з русалок найвродливішу – Марену, подав їй руку, русалка потягнула його до себе, й він пірнув на дно сну.

Й приснився Святославові сон, облудності якого не дано було йому збагнути.

Ось вийшов він на берег Стрия, де вчора поліг його ар’єрґард, й не побачив там ні ворожого війська, ані полеглих ратників, пологим зарінком блукала лише одна постать, і був то братовбивця Святополк Окаянний. Обхопивши руками голову, він уголос вимолював у свого нового Бога прощення за тяжкий гріх, плакав, ридав, бився в груди, – й злобно помислив Святослав, що сповнюється проклін Ярослава Мудрого: настигло злочинця божевілля.

З глибоких плес Стрия і з гірських недеїв виповзали одноокі біси, вони не давали Святополкові ні втекти, ані заховатися – обступали вбивцю й прошивали його наскрізь палючими стрілами позирків; на тілі провинного ятрилися рани, з яких просочувалася чорна кров; з неба злітали круки зі сталевими дзьобами, довбали його тім’я, й він дико кричав від невимовних мук сумління.

Святослав кинувся, щоб добити злочинця, та сахнувся назад і стетерів у подиві: сполохані круки позлітали вгору, два біси злилися в одного: перед князем став нерозкаяний кат з озвірілим обличчям убивці й зловісним поглядом. Пойнятий страхом князь почав утікати від моторошного видива й забрів у сон, з якого вже не було вороття.

…У ту пору, коли князеві Святославу привиділася неминуча смерть, Леонтій з квіткою купальської папороті в руці мандрував незнайомим світом, який не мав меж й де панувало Мокошине безчасся, – була довколишня природа вічною й неосяжною, як сама богиня.

Світло папоротевого цвіту, немов сяйво чародійного ліхтаря, розпорювало перед мандрівником завісу, й незнання знанням ставало, а відчуття безпеки перемінювалося в осторогу, й негоже було смертному виходити на піднебесну Дівич-гору, де містилося требище Мокоші, обставлене кам’яними подобами космічних і земних сил, й символізували вони її власну потугу. Стояли там ідоли бога грому Перуна, якого греки-християни Іллею найменували, і повелителя буревіїв, смерчів та ласкавців бога вітрів Стрибога, і Полісуна, знаного Леонтієві під ім’ям Меркурія, і Сварога – бога вогню, у греків-язичників Гефестом званого, і Велеса – бога худоби, а в християн – Юрія, і Ярила, котрого греки Марсом величають, а теж Мокошине кам’яне зображення з підведеними до неба руками: у греків-поган вона Деметрою звалася, а в християн – Орантою.

Й подумав Леонтій, що всі ці символи – єдині для всіх живущих на землі, яка не знає ні меж, ані часу. Він обминув Дівич-гору й зайшов у темну діброву. З-поміж дубових стовбурів вийшла сувора амазонка в парі з укоронованим розлогими рогами оленем, і втямив місіонер, що ця богиня з’явилася перед ним, щоб нагадати йому про грецький час, який перестав для нього існувати; він низько поклонився Артеміді й пройшов повз неї, мовчазної й суворої, яка не мала над ним, захищеним квіткою купальської папороті, влади, й протяг лісових просік виніс його на галявину, де стояла крита ґонтом хата, на призьбі котрої сидів сумирний чоловічок: склавши навхрест два сухопрути, тер він завзято одним об другий, примовляючи:

«Приходь до мене, дєдику, чи від сонечка, чи від місяця, чи з небес вогненних. Приходь, мандрівниче ясний, до дітей своїх і накажи дітям-вогнятам, щоб годили нам й допомагали».

Спитав Леонтій у чоловіка, з ким він так улесливо розмовляє, й той, не покидаючи свого заняття, відказав:

«З духом вогню Перелесником».

Й тоді закурилися сухопрути, засвітився жар, і вогник спалахнув. Чоловічок підвівся, кивнув гостеві головою, запрошуючи його до хижі. Підійшов до печі, вклав у горно полінця, складаючи їх навхрест, запалахкотіло в ньому полум’я, а чоловічок незмірно виріс, аж головою стелі досягнув, ніби той вогонь дав йому снаги для зросту.

«Хто ти?» – спитав Леонтій.

«Я бойківський волхв Ревера, жрець вогню. Спузарем служу у Сварога й Мокоші поклоняюся».

І втямив Леонтій, що зустрівся він