Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

плювок той був іронічний? Мертва мовчанка тривала, ми стояли, як то кажуть, застигши з ляку й затамувавши дух,— а що ж Лені? Що вона зробила? Підняла чашку, що впала на розсипаний торф і не розбилась,— підняла її, відійшла до крана, виполоскала старанно — так старанно, аж наче демонстративно, з викликом, і взагалі мені здається, що далі вона все робила з умисним викликом. Господи, скільки вам треба полоскати ту чашку, хай навіть дуже чисто; але вона її так виполіскувала, мовби то була чаша для святого причастя, а потім, хоч те вже було зовсім зайве, ще й витерла її, акуратно витерла чистим рушником, підійшла до свого кавника, знов налила кави — всю вилила, бо кавничок був такий, знаєте, маленький, на дві чашки — і спокійнісінько піднесла її росіянинові, навіть не глянувши на Кремпа. І не мовчки. Ні, вона ще й сказала: „Прошу“. Тоді настала росіянинова черга. Він, либонь, розумів, яка політична вся ця історія — нервовий, вразливий хлопчина, делікатності у нього б на трьох вистачило, блідий, в кумедних нікельованих окулярах, з білявеньким, трохи кучерявим чубом, чимось просто-таки на янгола схожий — і що ж він зробив? Ще стояла та мертва мовчанка, і всі відчували, що зараз станеться щось вирішальне. Лені своє зробила — що ж зробить він? А він бере чашку, відказує голосно, чистою німецькою мовою: „Дякую, пані“,— й починає пити каву. На лобі в нього піт краплинками, і ви ж, певне, розумієте, що він, мабуть, уже рік чи два й не нюхав натуральної кави або чаю, то на нього вона вплинула так, мов щось йому впорснули у виснажений організм. Та, на щастя, хоч мертва мовчанка урвалась; Гельтоне полегшено зітхнула, Кремп буркнув: „Більшовикові... вдова солдата... каву більшовикові...“, Грунч удруге зареготав, я вдруге плюнув, та ще так необережно, що трохи не влучив у Кремлів протез — а то ж було б справжнє блюзнірство. Шельф і Ванфт засопіли обурено, решта — полегшено. Але ж тепер Лені лишилась без кави — і що ж робить моя Ільза, Кремер тобто? Наливає своєї кави, подає Лені, ще й каже голосно: „Не давитись же тобі сухим хлібом!“ — а в Ільзи кава теж була незгірша. Бо вона мала брата — таки справжнісінького наці, що був велике цабе десь у Антверпені й весь час привозив їй каву в зернятах... Ось як воно було. Отак Лені виграла свій генеральний бій».

Цей вирішальний виступ Лені наприкінці сорок третього чи на початку сорок четвертого року видався авт. таким важливим, що він захотів зібрати про нього якомога повніші відомості й ще раз відвідав усіх досі живих свідків тієї сцени. Передусім йому здалося, що Пельцер перебільшив тривалість «мертвої мовчанки». Авт. гадає, що тут трохи прикрашено дійсність, а отже, потрібна перевірка, бо, на його думку і згідно з його досвідом, так звана «мертва мовчанка» не може тривати довше, ніж тридцять-сорок секунд. Ільза Кремер — до речі, вона зовсім не заперечує, що мала брата-наці, який постачав їй каву! — оцінює тривалість мертвої мовчанки так: «від трьох до п'яти хвилин»; коментар Ванфт: «Ту сцену я пам'ятаю дуже добре і досі не можу собі пробачити, що ми так облишили це діло, а отже, ніби дали згоду на те, що вийшло далі... Мертва мовчанка? Зневажлива мовчанка, сказала б я... Чи довго вона тривала? Ну, коли це для вас так важливо, я б сказала, що хвилину-дві. Але ми не повинні були мовчати, не мали права мовчати. Наші хлопці були на чужині, мерзли, гнали більшовиків (історична поправка авт.: власне, в сорок четвертому році вже було якраз навпаки — більшовики „гнали наших хлопців“), а він тут сидить у теплі, і та сучка ще й на чверть натуральною кавою його частує». Гельтоне: «Ой, мені аж мороз пішов поза спиною, так і затрусило всю, можете повірити, і я себе спитала, як не раз іще питала згодом: чи ця Лені розуміє, що вона робить? Вона мене захоплювала своєю відвагою, такою природною, і диявольським спокоєм, із яким вона під час тієї мертвої мовчанки виполіскувала й витирала чашку тощо; в цьому була якась, я б сказала, спокійна щирість і людяність, їй же богу... Ну, а чи довго тривала мовчанка?.. По-моєму, цілу вічність — байдуже, чи то три, чи п'ять, чи півтори хвилини. Цілу вічність — і вперше я відчула ніби симпатію до Пельцера, бо він був цілком очевидно на боці Лені й проти Кремпа,— і хоч його плювки здались мені досить вульгарними, але в ту хвилину вони були єдино можливим способом виразити свою думку, і цілком ясно було, що він ними виразив: найрадніше він би плюнув Кремпові в обличчя, але ж цього він не міг зробити».

Грунч: «Я трохи не закричав з радості: вона ще й смілива, ця дівчина! Хай йому чорт, вона зразу, з самого початку виграла вирішальний бій — мабуть, сама того не знаючи,— а втім, напевне, вона якось те відчула: вона ж тоді лише години півтори як побачила хлопця, і весь той час він мулявся біля столу, де в'язали основи, отже, ніхто, навіть ота нишпорка Ванфт, не міг би їй закинути, ніби в неї з ним щось є. Коли хочете знати мою думку й дозволите висловити її по-військовому, то Лені здобула собі широчезне поле обстрілу, ще поки й стрілянина не почалася. Те, що вона зробила, ніхто не зміг би витлумачити інакше, як наївну, чисту людяність, і хоч така людяність до „нижчої раси“ була заборонена, та все ж, що не кажіть, а навіть такий тип, як Кремп, мусив бачити, що Борис — людина, бо має ніс між очима, і дві ноги, й навіть окуляри на носі; і розумніший він був за все те кодло, разом узяте. Той сміливий вчинок Лені просто зробив Бориса людиною, оголосив його людиною, і так уже й лишилось, хоч би які там паскудства мали ще робитися потім. Чи довго воно тривало? Ох, мені здалося, що не менш як п'ять хвилин».

Авт. визнав за свій обов'язок перевірити можливу тривалість мертвої мовчанки експериментально. Оскільки приміщення майстерні — тепер власність Грунча — ще існує, проведено вимірювання: від стола Лені до Борисового — чотири