Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

— Добра не буде ні від царя, ні від бояр, бо всі наші слобідські викоти і осади та всі дотепер нічиї займанщини вони спішно обставляють, яко з покону свої. А де видано, щоб козаки комусь були підлеглими?! Де, питається? — обурювався Гомон.

Він по-своєму ненавидів, як зрозумів Сірко, і царя з боярами та воєводами, і гетьмана, його писаря та всіх «генеральних», лише на нього, Сірка, та ще кількох старшин, начувшись про них чимало доброго, дивився з подивом та незрозумілістю, як на диваків. «Ось хоча б і ти,— кивав на Сірка,— воював заповзято, як пардус, і на тобі — кинув усе і безмаєтно подався на Січ, а тут віддав і решту!..»

Коли ж до тих роздумів-нарікань докинув слово обозний Іванець Брюх, став притишено доводити, що гетьман повернув не туди, куди спершу всіх кликав, у Сірка раптом майнула думка-здогадка, що оцей Іванець Брюх і є у Січі гетьмановим дознавачем самим першим, бо звідки гетьман відає, що робиться в Січі, а Гомон та Барабаш — що твориться коло гетьмана?

— Ти, пане Іванцю, даруй, тільки зі своєї каланчі дивишся,— заперечив Брюхові Павло Гомон, заїдаючи випите.— Хіба ми не завдяки панові Богданові відірвалися геть від ляхів і за віцем короля навіть рівні і їм, і литвинам?

Запанувала гнітюча тиша, бо Брюх промовчав.

— Ми всі по-своєму мудрі,— перервав мовчанку Сірко, звертаючись до Гомона, а дивлячись на Іванця, бо багато почув правди у словах обозного.— А тобі ж тієї мудрості, вашець, чимало додав і сам пан гетьман за час твого джурування в нього, то, може, краще було б твоїй милості мати цноту до свого зверхника-навчителя і земляка та помовчати? — подивився він неприязно палючим поглядом на блудливого та слизького в мові, як знав ще раніше, застільника. Сірко певне знав, що все, за цим столом сказане, буде відоме і гетьманові, і Капусті, може, й саме через Брюха.

— Якої мудрості? Що, в мене своєї немає?!— мов обпечений, схопився Брюх.— Слугуй і далі йому, будь, як мовиш, цнотливим у відповідь на те, що й сам одурений і одурених запорозьких черкасів повів тоді у Жовтоводи та Корсунь здобувати йому, самолюбцеві, гетьманство та повійну ляшку-отруйницю і дознавачку. Пан Капуста, хоч і який ото, а зразу її, як знаю, підозрював, не кажучи вже про Тимоша-покійника.

— Ти, пане Іванцю, за своїм великим носом, крім крамоли, нічого в гетьманові не розгледів,— докорив Сірко Брюхові.— А при біді зразу втік на далеку від змаг Січ, хоч мусів би стати в пекло бойовищ.

— Я не бажав рідний люд вести в смертельний бій за велику гетьманову пиху, як не хочу оцієї віддачі тепер в царську неволю,— відповів ворожістю Брюх, ледь стримуючи себе від образи.

— Всі ми смертні, Брюху, а люд наш — вічний, отож і смертний бій отой на більше та на довше потрібний був людові, а не гетьманові,— підвищив голос і Сірко, відчуваючи Брюхову нещирість.

— Ну-ну,— встряв у суперечку Павло Гомон,— досить вам сперечатися! Наробили похибок і ми, Іванцю, з січовиками досить, і волость. Ліс рубають — тріски летять, і годі вам розгардіяшу вати, особливо тобі, обозний! — подивився осудливо на Іванця кошовий.— Блажен той, хто вірує, сказано, то будемо уповати на віру...

Знову запанувала незручна мовчанка. За димом від курив вже ледь видно було присутніх. Барабаш неспіхом поправив гнотики на свічках, поплямкав заклопотано і присів знову, потираючи руку об руку, ніби гріючи їх.

— Пам'ятаю, ти тут на Січі був незбореним характерником,— скривив уста в усмішці Брюх.— Я це до того,— побачив він у Сіркових очах здивування,— що, може б, ми ради святої неділі та поминок по убієнних спробували поборотися на майдані взавтра, як не боїшся? Могорич із переможеного, а заїдки, гадаю, пан Павло дозволить підкинути за січовий кошт, як натякав учора.

Сірко зрозумів підступність старшини і обозного. Він якийсь час вагався і зважував, як повестися. В голові, хоч і охмеленій, пронеслася думка, що і в разі згоди, і навіть у разі переваги над Брюхом, він вже не буде полковником войськовим чи характерником в очах тутешніх сіром-нетяг та старшини, бо, поборовшись, стане простим рядовичем, а коли не переможе, то буде ще й зганьблений. Майнуло переконання, що Гомон і Барабаш придумали те заздалегідь, щоб в очах січовиків оту військовість зняти із прибульця. Отож, не допускаючи й натяку на якусь боязнь, він, повагавшись для годиться, байдуже відповів:

— Як ти, пане Іванцю, аж так хочеш, то що ж — спробуємо побавити козацтво, але могорич мусить бути і для всього нетязтва тутешнього, а не лише для чільців.

— Оце по-нашому! Оце оказія! Оце ривалі-суперники! — вигукнув Яків Барабаш захопливо.— Оце затія, бий його нечиста сила! — потер він руку об руку.

Присутні обважніло і непевно підвелися на ноги, повипорожнювали через силу михайлики-поставці і поволі, дякуючи кошовому, посунули в двері. Добре підпилий і геть зморений, пішов спати й Сірко із курінним Васюрою Вареницею в його курінь, де вже почував по приїзді сюди кільканадцять ночей на запашній постелі-вистілку із сіна. За лічені хвилини роздягтись та, за звичкою, чепурно склавши обік себе одіж, влігшись у постіль, він поринув у благодатний глибокий сон.

У глибокому сні він не почув, як скрадливо хтось зайшов до нього у пригородок, як обережно, навпомацки і навшпинячки підкрався до його одягу, як вовтузився під рівномірне хропіння господаря, підрізаючи ширінки в