Читати книгу - "Промінь"

— «Гра в чотири кулі вважалася сакральною, навіть забороненою, — Денис, примружившись, розбирав крихітні букви на поганому папері. — Вважалося, що її результат може впливати на долю громади, села, великої групи людей. Згідно з легендою, раз на півстоліття могутні сутності, що з’явилися з іншого світу, грають у «Чотири кулі», визначаючи долю людства…» Еллі, ти коли-небудь чула про таку гру?

— Ні, — відповіла вона сухо. — Та хтозна. Вінтажних ігор повно, їх відновлюють, перевидають, на все є любителі…

Еллі ковтнула кави, захекалася й раптом розридалася — вперше за той час, що Денис її знав.

— Ти чого?!

— Прости мене.

Він знизав плечима — яка, мовляв, різниця.

— Залишилося п’ять днів, — Еллі випростала спину, — ми повинні триматись одне за одного, придумати спільну стратегію…

— Перестань, — сказав Денис. — Ми одне одному не віримо… і не повіримо ніколи.

— Р-розумно, — пробурмотів Славік.

Еллі впустила чашку, яку тримала в руках. Чашка впала так вдало, що тріснула навпіл, і залишки гарячої кави розтеклися по столу. Еллі схопилася.

— Н-не стрибай, — повільно сказав Славік. — Без тебе все с-стрибає перед очима.

Він прийняв від лиця серветку. Очі були цілі, дивилися тверезо й чіпко, хоч і часто кліпали:

— Ну що, пупси… я зрозумів, що вони тут улаштували за експеримент. Вони з-забацали дві модельки людства, одну — на «Промені»… А друга — це ми. П-поздоровляю.

Скуйовджений Віталик бігав по відсіках і залах, умовляючи всіх заспокоїтися: він знайде помилку в моделі, усе буде, як раніше. За ним ходили юрбою ті, хто хотів йому вірити, заглядали одне одному в очі, повторювали слова про помилку, вже чудово знаючи, що нічого змінити не можна.

Давно готові макети й технології для будівлі першого поселення, відпрацьовано прийоми висадки на поверхню, віртуальні тренування, план, розписаний на роки після Прибуття, — усі, усі плани, вивірені, непорушні, виявилися в одну мить не просто сміттям — обманом. Хто обдурив їх цього разу?

— Ти знала, Лізо! — кричала Мішель їй в лице. — Ти не могла не знати! Ти була капітаном після Аварії… ти працювала з навігацією… Ти не могла не знати!

Марія сказала давним-давно: «Якось до тебе прийде дівчинка чи хлопчик, і скаже, що ти знала…» Але, на відміну від Марії, Ліза їм не брехала.

— А коли ми слухали тебе, роззявивши роти, про точку Старту й точку Прибуття, і як вони зіллються, і за законом простору й часу до нас вернуться всі, хто коли-небудь жив?! Скажи тепер, що ти не брехала!

— Заспокойтеся всі… Промінь, дай мені голос!

І динаміки гаркнули, заглушаючи шум в амфітеатрі:

— Кванти, дайте мені дві хвилини. Ми — людство. Іншого немає. Можливо, ми — чиясь помилка. Можливо, ми летимо в нікуди, і нас ніхто не чекає… Але в нас є час, ми будемо жити довго. У нас є ресурси. Ми повинні…

Динаміки вимкнулися. Лізин голос потонув у загальному гулі.

— Промінь, яка мета експерименту?

— Уся інформація міститься у пам’яті ваших пристроїв, однак нагадую: метою експерименту є моделювання міжзоряного перельоту зі зміною поколінь на борту. Впливаючи на екіпаж за допомогою інформації, ви повинні добитися наступних статистичних даних…

— Це ми знаємо, — обірвав його Денис. — Чи має експеримент іншу мету?

— Ні, — спокійно відгукнувся Промінь. — Такої інформації в мене немає.

Вони сиділи втрьох за столом в офісі. Голографічний «Промінь» плив (висів? падав?) в оточенні голографічного космосу.

— Нагадай основні умови. Чого ми не можемо робити?

— Уся інформація міститься у пам’яті ваших пристроїв, однак повідомляю: ви не можете змінювати тривалість експерименту. Ви не можете проводити дії, результатом яких стало б порушення фізичних законів. Ви не можете прямо скасовувати зроблених впливів.

— Тобто вона не блефує, — промимрила Еллі.

Славік, морщачись і кліпаючи, дивився у свій телефон. Його очі сльозилися:

— Щастя — двадцять один. Осмисленість… п’ятнадцять. П’ять днів до фіналу.

— Хай воно все горить, — Еллі двома руками трималася за голову. — Спати хочу, звалитися — і спати…

— П-потім відіспимося, — Славік потягся, граючи м’язами, навмисне повільно, кіношно, неквапливо. — Спочатку викуримо з-змію з нори.

Дірка у фанерній стінці шафи була заткнута зсередини подушкою. Щоб її вибити, вистачило влучного копняка, але, падаючи, подушка звалила на підлогу щось крихке, що лунко розлетілося на черепки: Марго влаштувала собі сигналізацію.

— Дівчинко-дівчинко, — сказав Славік весело. — Труна на коліщатах шукає твій б-будинок…

Він тримався віддалеки від дірки у фанері. У кімнаті було темно й тихо.

— Що ж, — Славік підняв сокиру, взяту з протипожежного щита на першому поверсі. — П-поїхали.

Він і далі рухався красиво й неквапливо, на щастя, довге топорище дозволяло триматися на відстані від дверей. У барикаді відкрився проріз, у який уже можна було протиснутися. Славік відступив, по-дружньому кивнув Еллі:

– Іди, провідай подружку.

Еллі похитала головою.

У кімнаті як і раніше мовчали. Денисові дедалі менше подобалася ця тиша. Він згадав, що говорила Марго вчора: «Мені байдуже, що буде з тобою… і зі мною. Ігор житиме». У дусі фанатичної, безпросвітної любові Марго було б накласти на себе руки прямо зараз — закріпити таким чином свій успіх і загальну катастрофу.

— Марго, — сказав він голосно. — А твої батьки як? Чекають тебе з санаторію? Сумують?

Ніхто не відповів.

Славік увімкнув ліхтарик на смартфоні й спрямував світло в кімнату. У темряві було видно ліжко, що підпирало шафу, і стіл,