Читати книгу - "Місто карликів"

тихо, на вухо сусідці, розповідав про себе, хтось молився, хтось плакав, поки були сльози — по одній сльозі, по одному зойкові, по одному зітханню — і вистачало, аби сповнити кам’яний каземат невпинним і нестримним, бо рвався із серця, не залежав від волі, стогоном горя.

Кожен мав тут, у тюрмі, свою, особливу муку, кожному допікало своє: Оксана Ваврищук залишила вдома мале дитя, і перші дні неволі катувалася більше за камерне пекло мукою материнською, та ще й молоком у грудях, яке перегоріло лиш після першого допиту, вчителька Олена Оксентіївна чомусь журилася тим, що діти тепер не вмітимуть розв’язувати задач, і фізики у школі викладати більше нікому, пані Розалія Перебендова, дружина фармацевта Перебенди, постійно підходила до вікна під самою стелею, щоб вловити бодай краплю свіжого повітря, затуляла носа несвіжою вже хустинкою, бо не могла витримувати камерного смороду, Орисі ж найбільше заважав галас — оті звуки, що пробивалися крізь запону, якою вона прагла себе оточити, аби прислухатися до себе внутрішньої, до того, що жило у ній — музики, слова, шелесту вітру, крапель дощу — того, що вдалося пронести крізь обшуки, чого не можна було у неї відібрати.

— Орисю, то як же там далі? — нетерпеливилася Катря.

— Зараз, Катрусю. Ще трішки… А якщо так: «До матусі і до тата, у свою рідненьку хату»?

— Ой, гарно, Орисю… Але плакати хочеться.

— Не можна плакати, не можна, Катре. Не час. Якщо ми згадуватимемо, хто ми, як добре нам було у матінки і татка, то загинемо. Не витримаємо. Он поглянь на Любцю…

Катруся зітхнула. Любця, їхня подруга спершу гімназійна, потім, по війні, шкільна, опинилася в тюрмі кілька місяців тому. І з хвилини арешту безупинно плакала, квилила, стогнала, просила допомоги, нарікала. Розповідала, як хороше було їй удома, яка вона чемна, слухняна дитина, що її заарештовано помилково, що вона… Ой, і скільки ж сліз мала бідолашна Люба, що проливала їх кожного Божого дня — а все не закінчувалися. Ой, і до кого ж були оті благання, хто чув їх? Утім, хтось у камері таки чув, бо доносив. Хто?

Був у камері той хтось, що слугував вухами й очима наглядачів та слідчих. Орися довідалася про це на одному з допитів.

— А що це за вірші ти читаєш у камері? Що це за лютий ворог? Що за цар тьми? Кого це ти мала на увазі?

Орися пригадала вірша, якого справді читала уголос:

Гей, царю тьми! Наш лютий вороже! Недарма ти боїшся Кайданів тих залізної музики! Боїшся ти, що грізні, смутні гуки Пройняти можуть і камінне серце. А чим же ти заглушиш дикий голос Хаосу темного, крик голоду й біди, І розпачливого волання «світла, світла»?

— Так, я читала цього вірша у камері. Це поезія Лесі Українки, її вивчають у школі, я читала, щоб не забути. Написане у 1896 році, за царату. У цьому вірші поетеса засуджує царський режим, називаючи самодержця «царем тьми», і висловлює прагнення трудового народу до світла. Хіба тут є щось… неправильне?

Слідчому довелося проковтнути вірша авторки «Досвітніх вогнів», схвалених вищим керівництвом для шкільної програми. Погано, мабуть, читало начальство цю Лесю Українку, неуважно. Жила б тепер, то саме тут, у тюрмі, їй і місце. Ач, понаписувала — хаос, голод, кайдани. Та найгірше, що читання цих віршів не могло лягти рядком до звинувачення! А справа цієї дівчини була просто порожньою, на неї майже нічого не вдалося знайти, бодай якихось свідчень чи доказів! Заарештували, бо звелено було брати усіх, хто вчився колись у гімназії. Всі вони там однакові, щось та знайдеться. А йому, слідчому, суши тепер голову, ший справу білими нитками… Хіба те, що вона — дочка лікаря, а лікарі допомагали лікувати повстанців. І живуть вони поблизу Щастигори. І зустрічалася ця дівчина з хлопцем на ім’я Роман, сином лікаря Смереканича, а на того справа вже є! Кульове поранення, не відкрутиться! Ліпить там щось хлопчина про випадкову кулю, наче й було щось таке минулого року, стріляли на вокзалі у цигана, але якщо хлопчисько заарештований — мусить сидіти, у нас так просто нікого не забирають. І на цю красуню щось зліпимо, і ця сидітиме. Є наказ — значить, усі сидітимуть. Колима велика.

Після цього допиту в Орисі відібрали книжечку «Досвітні вогні», яку передала мама. Та дарма — чіпка молода пам’ять вже увібрала кожне слово, і щовечора у камері лунало Лесине, Тарасове, Франкове. І своє, власне, невміле, та щире.

А ніч повертала Орисю додому — до своєї маленької кімнатки з балкончиком, до свого ліжечка з білішими за сніг простирадлами, прикрашеними мереживом по краю та блакитними стрічечками й бантиками, до полички, повної улюблених книг, до фортепіано у вітальні, до стосика нот, до лазнички із духмяним милом та м’якими рушниками. Уява, тренована ще удома, коли вона разом із героями улюблених книг переносилася то в прерії, де міцно трималася у сідлі разом із Майн Рідовими мустангерами, то в середньовічний замок, де співала разом із Консуело, то в старовинний Париж, де саме за її, Орисі, честь, змагалися на дуелях мушкетери, залюбки переносила її із задушливої, галасливої камери у світ музики й тиші. Кожен мав свій шлях до порятунку душі в