read-books.club » Інше » Війна лайків 📚 - Українською

Читати книгу - "Війна лайків"

178
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Війна лайків" автора Емерсон Т. Брукінґ. Жанр книги: Інше / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 62 63 64 ... 85
Перейти на сторінку:
незалежність від України. Фактично, якщо їхнього хлопця відсторонять, Росія мала бути готова почати війну.

Усього через два тижні непопулярний Янукович утік з країни в розпал протестів, що стали відомі як Євромайдан. Як доказ нової сили соціальних мереж, назва цього українського повстання була взята від хештега в Twitter (він поєднував «Європу» (бо демонстранти прагнули партнерства з Європою, а не Росією) та «Майдан Незалежності», центральну площу Києва, де відбувалися мітинги). Але, як і революціонери, що використовували нову форму Інтернету для об’єднання та усунення ворога, Росія тепер використовувала мережі, щоб розірвати Україну на частини.

Стратегічне бачення цієї операції згодом пояснив Дмитро Пєсков, багаторічний прес-секретар Путіна, в інтерв’ю 2017 року. Особливо вражає не відвертість Пєскова, а те, хто надихав його на деякі відповіді. Пєсков говорив про «нове зіткнення інтересів» між Росією та світом, спричинене революцією соцмереж. Однак він також дивувався неймовірному впливу нових онлайнових сил, згадуючи Кім Кардаш’ян. «Уявіть собі, що одного дня вона скаже своїм прихильникам: “Ідіть туди-то і робіть те-то”, – сказав він. – Такий сигнал сприймуть мільйони й мільйони людей». Але найважливіше, зауважив Пєсков, що Кардаш’ян не має «ані власної розвідки, ані МВС, ані міністерства оборони, ані КДБ».

Суть прозора. Росія мала ці речі – і, на відміну від Кім Кардаш’ян, скористається ними для чогось важливішого, ніж ворожнеча з Тейлор Свіфт. «Нова реальність створює ідеальну можливість для організації масових заворушень або створення видимості масової підтримки чи невдоволення», – сказав Пєсков. Це було підґрунтя «інформаційної катастрофи – інформаційної війни».

Важливим прецедентом цього стала Україна. Кількість негативних російськомовних новин про Україну зросла вдвічі, а потім утричі. Етнічні росіяни всередині України невдовзі збурилися проти активістів, що скинули проросійський уряд. Тим часом російські спецпризначенці проникли до Криму, а потім на схід України, набираючи та озброюючи загони проросійських сепаратистів. Хвилі протестів переросли в насильство, а потім у трагедію.

Переломний момент настав у місті Одеса, де десятки проросійських протестувальників (з-поміж яких багато озброєних) після нападу на проукраїнських відступили до Будинку профспілок, який невдовзі спалахнув від коктейлів Молотова. Тоді загинула щонайменше тридцять одна людина.

Російська «PR-стратегія», що тільки й чекала нагоди, запрацювала на повну. Росія хутко вхопилася за трагедію, організувавши медіакампанію, якій Україна не могла протистояти навіть у мріях. RT відкривав публіці криваві подробиці, які було неможливо перевірити: «проукраїнські активісти проривалися крізь полум’я, щоб “душити” проросійських»; «17-річні хулігани добивали людей битами». Після цього легіони тролів поширювали ці байки через дрібні ЗМІ по всьому світу. Російська пропаганда використовувала меми теорії змови. «Американські медіа покривають масове вбивство в Одесі», – шаленів один із ЗМІ. Тим часом замовні заголовки підживлювали російський уряд. Російський міністр закордонних справ заявив, що, враховуючи новини про «ці звірства», святий обов’язок Росії тепер – «не допустити поширення фашизму по всій Європі та світу загалом».

З часом ситуація загострилася. Російські державні медіа смакували історію про те, як «українські солдати роздягли 3-річного хлопчика до футболки і трусиків, а потім розіп’яли його “як Ісусика”, після чого прив’язали матір до танка і протягли навколо площі містечка». Доказів не було жодних, але їх ніхто не потребував. Суть полягала не в тому, щоб донести правдиву інформацію, а щоб виправдати вторгнення.

Незабаром в Україну відправили тисячі російських військових. Хоча вони всіляко приховували свою ідентичність, їм не вдалося уникнути прожектора тих платформ соцмереж, якими вони самі радо маніпулювали. Деякі етнічні росіяни в Криму, натхненні перспективою возз’єднання, робили селфі з окупантами та публікували світлини в Instagram («Найввічливіші люди», – йшлося в одному підписі). В інтернетівській манері гри в слова цих важко озброєних солдатів у формі без знаків розрізнення назвали «зеленими чоловічками». Росіяни й самі не могли втриматися. У своєму VK-акаунті один артилерист хвалився: «Всю ніч довбили по Україні». Ця балаканина підживила новий сплеск OSINT-аналізу. Команда слідчих Bellingcat виявила, що російські військові отримали понад десять тисяч медалей за «військові операції» у той час, коли офіційно Росія ніде не воювала.

По всьому світу ніхто не знав, що з цим робити. Сполучені Штати та їхні європейські союзники ввели проти Росії санкції й оголосили найвищий рівень боєготовності від часів холодної війни, і все через те, чого офіційно не було. Це вторгнення, котрого ніби не існувало, – великий конфлікт, одна сторона якого категорично відмовлялася визнати, що воює. Росія використовувала соцмережі, щоб не лише розпалювати пожежі конфліктів, але й створювати щось схоже на «війну Шродінґера»: конфлікт, що викривляє сприйняття, перекручує реальність та існує у двох станах одночасно. «Якщо коротко, це було не традиційне військове вторгнення, а гібридна війна, за якої цілей досягали навіть раніше, ніж супротивник встигав зрозуміти, що відбувається», – пояснює колишній посол США у НАТО Іво Даалдер. Його військовий колега генерал Філіп Брідлав, тодішній верховний головнокомандувач об’єднаних сил НАТО в Європі, називав протистояння не інакше, ніж «найдивовижніший інформаційний бліцкриг, який ми бачили в історії інформаційних війн».

Але було ще дещо. В окупованому сепаратистами Донецьку журналіст Девід Патрікаракос гортав розлючені стрічки українських соцмереж, навіть коли вже чув, як на околиці падають міни. Він усвідомив, що ці два світи нерозривно пов’язані. «Я почав розуміти, що потрапив на дві війни: одну на місці, з танками та артилерією, а другу – інформаційну, що велася… через соцмережі, – писав він. – І, можливо, контрінтуїтивно, більше значення мало, хто переможе у війні слів та викладів, аніж хто має найпотужнішу зброю». Результатом став жорстокий заплутаний паралізуючий безлад – як того й прагнула Росія.

Після успішного нападу на Україну кількість, інтенсивність та сміливість інформаційних кампаній зросла. Проти балтійських держав Латвії, Литви й Естонії – нових членів НАТО з великими меншинами етнічних росіян – задіяли ту саму стратегію, що й проти України. Там відбулося швидке поширення чуток, на кшталт фейкової вірусної історії про те, що солдати НАТО зґвалтували 15-річну литовську дівчинку. Були й групи тролів, які постійно кишіли на латвійських порталах новин, принижуючи латвійський уряд та Захід і водночас прославляючи Росію. Там навіть працював новий медіасервіс Baltica, що діяв як частина медіамережі RT за фінансування російського уряду через низку підставних компаній. Естонська версія цього сайту позиціонувала себе як «експериментальне видання з метою показати читачам позитивний погляд на життя». Фактично вона поширювала дивні й страшні чутки, на кшталт того, що американські солдати в Естонії в рамках навчань НАТО насправді планують конфісковувати естонські автівки.

Головною ціллю цієї кампанії було підготувати ґрунт, посіяти зерна майбутніх операцій, якщо вони колись будуть потрібні. Литовські

1 ... 62 63 64 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна лайків», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Війна лайків"