Читати книгу - "Розбите дзеркало"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— ПУСТИ, ДУРЕПА!
— Ромо, не треба! Не дурій, Ромо!
— Ах ти ж! Пусти, сказав! Приб’ю!
— А-А-А-А! — це вже заревів Сокіл.
Лора ковзала обличчям донизу. Вона не могла бачити, хто і що робить довкола. Почула звук падаючого тіла, сплетені в тріо метри чоловічих лайливих тирад: господаря, нападника, пораненого.
Тут її вдарили в голову.
Сильно, п’ятою.
Вона не витримає наступного копняка.
З клекотом пораненого птаха розчепила руки, звільнивши Жовнірову ногу.
Перекотилася, відповзла, поплазувала — тіло шукало безпечніше місце, хоч мозок і думав, як би взяти реванш, атакувати, не дозволити…
Постріл.
Крик.
Знову постріл, ще один, ще.
На підлогу гупнуло ще одне тіло.
— Ларисо! Все, Ларисо! Вже все!
Вона застогнала, сіла. Голову макітрило, будинок гойднувся, перед очима рясніли яскраві різнокольорові цяточки. Та все ж роздивилася перед собою Моругу. Трохи далі — Сокола, сидів на підлозі, біля канапи.
Між ними — тіло, що лежало на боку.
— З днем народження, — сама не зрозуміла, чому вирвалося.
Три дні після того…
Лариса Кочубей досі не придумала пояснення, для чого тоді, проти ночі, гукнула Данила Гайдука на допомогу.
Він усе одно примчав, коли в будинку Едвіна Моруги все скінчилося. Так, підняв хвилю. Висмикнув із ліжок усіх, кого зміг. Але від Богдана Соколовського користі виявилося в рази більше. Це його постріли вирішили справу: Ковбой у критичний момент повів себе зовсім не по-ковбойському. Забув, для чого йому кольт, тікав щодуху, і Роман Жовнір промахнувся лише тому, що на нозі висів вантаж — відволікся, втратив рівновагу.
Лора врятувала від кулі його — і соромилася, бо щиро шкодувала про це.
Сокіл врятував її — дотягнувся до револьвера, стріляв на рух, так, як звик відчувати ворога в темряві на війні.
Жовнір дочекався медиків, але перестав стогнати, ще поки вони їхали. Помер на руках лікаря, кульові поранення в груди та голову виявилися несумісними з життям. Тож тіло не чіпали, зате забрали Сокола з розбитою потилицею. Йому нічого не загрожувало, уже на ранок рвався за кермо й додому. Не слухав нікого, навіть Лору, але втрутився Гайдук — і Богдан погодився лежати в окремій палаті стільки, скільки треба. Принаймні так усі зрозуміли з того скупого набору слів, якими поранений оперував.
Лора хотіла повернутися до Києва з інших причин. Хоча потреба виспатися нарешті у власному ліжку, вимкнувши всі телефони, була гострою. Слідчий Христенко швидко закінчив із нею, взявши всі потрібні пояснення як у свідка. У Чернігові її вже нічого не тримало. Та Гайдук спершу наполягав, аби вона лишилася — хоча б для того, аби навідувати Сокола в лікарні. Потім питання знялося: примчала Оля, його дружина, поставила лікарню «струнко», і там прискорили процес первинної реабілітації — аби швидше позбутися хоч мовчазного, зате проблемного пацієнта. Бо не надто щедрого на слова чоловіка з верхом компенсувала гостра на язик дружина.
Лариса Кочубей нарешті поїхала додому.
Віз особисто Гайдук, і по дорозі порушив питання, яке бентежило досі.
Бо шеф справді не міг опинитися поруч за мить після дзвінка. Телепорти вигадали фантасти. Та, коли боляче, люди переважно вигукують: «Мама!», це закладено в підсвідомості кожного. А в критичних ситуаціях найперше кличуть на допомогу близьких.
Дуже близьких.
Тож Лора відчула — Данило натякає саме на це чи подібне. Нічого не відповіла, пославшись на безмежну, дику втому. Насправді ж мусила розібратися й відповісти, пояснити передусім собі, чому кликала Гайдука. Який фізично не міг виручити ані в той момент, ані опинитися поруч протягом кількох найближчих годин.
Звісно, вона подумає про це потім.
Спершу — виспатися.
Далі — отримати відповідь на інше, важливіше зараз запитання. Воно мучило не менше. Муляло, як усяка незавершена справа. Адже ніщо так не мінусує в карму, як незакінчені історії.
Удома Лора прийняла ванну й після неї проспала трошки менше доби. Прокинувшись, випила кави, аби туман довкола розвіявся. Потому ввімкнула телефон. Побачила кілька спроб Гайдука добитися. Передзвонила.
Почула відповідь.
І вирішила повернутися до Чернігова.
Тим паче, що шеф їхав туди вже у справах банку разом із представниками керівництва. Вони теж хотіли закрити питання проклятого будинку, на них чекали, вже з’явилися певні домовленості, треба вирішити все на особистій зустрічі. З банкірами все було ясно, їхні справи Лору тепер не обходили.
Вона хотіла знати, як поведе себе чернігівська поліція.
І знову боролася сама з собою: дуже не хотілося писати в історії саме такий фінал.
— Дякую, панове, що знайшли для мене час.
— А ви, Ларисо Василівно, знайшли непогане місце.
На розмову в ресторан «Мілано» вона запросила начальника поліції та прокурора. Довго вагалася, та все ж вирішила обійтися без Христенка — слідчий у цій компанії та в світлі того, що вона мала намір розповісти, виглядав зайвою фігурою. Поважним гостям виділили вже знайомий Лорі окремий кабінет, причому власник наполіг — обід за рахунок закладу.
— З вашого дозволу, нашу розмову запишу для себе, — Лора поклала на стіл маленький плаский диктофон.
— А як дозволу не буде? — поцікавився Ілля Горностай.
— Нічого страшного не станеться, — вона знизала плечима. — Усе одно вона потрібна не так мені, як вам. Можу дати розписку, що запис ніколи не оприлюдню. Якщо порушу обіцянку, можете позиватися. Готова до будь-якого покарання.
— Ой, Ларисо Василівно, нащо ви вже аж так до нас! — Григорій Заруба був підкреслено доброзичливим. — Ми віримо вам і без того. Тим паче, ви чимало зробили для нас. І якщо ви принесли новий подарунок…
— Не знаю, чи він вам сподобається, — Лора замислено провела пальцем по корпусу диктофона. — Але роблю дарунок не так вам, як собі. Я не маю права карати винних. І хоча співчуваю Жовніру й розумію мотив, не можу собі дозволити стати на його бік. У мене, панове, дуже специфічне розуміння теми правосуддя. Закон і справедливість мусять бути єдиним цілим. Проте ми живемо в країні, де так не є. Ніколи не було. І навряд чи скоро буде.
— Ви песимістка, — кинув Горностай.
— Це каже людина, чиїми зусиллями дванадцять років тому закрили справу про вбивство, бо там замішана її донька, — жорстко мовила Лора. — Каже в присутності того, хто все знав і свідомо порушив закон. Хіба
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розбите дзеркало», після закриття браузера.