Читати книгу - "Замкнена кімната"

— Та й свідки його впізнали, — додав Ренн.

— Отож… — почав Кольберг, потім натиснув на кнопки селектора й дав команду. — Зараз його приведуть.

— Де мені можна з ним посидіти?

— У моєму кабінеті, — запропонував Ренн.

— Бережи те стерво, — мовив Гунвальд Ларсон, — іншого в нас немає.

Не минуло й п'яти хвилин, як з'явився Маурітсон, прикутий наручниками до вартового в цивільному вбранні.

— Це, мабуть, зайве, — сказав Мартін Бек. — Ми з ним тільки трохи побалакаємо. Зніміть наручники й почекайте за дверима.

Вартовий розімкнув наручники. Маурітсон сердито потер правий зап'ясток.

— Прошу, сідайте, — сказав Мартін Бек.

Вони сіли біля письмового столу один напроти одного.

Мартін Бек уперше бачив Маурітсона і, природно, помітив, що той утратив рівновагу, нерви напружені до краю, психіка на межі зламу.

Може, вони його били? Та навряд. Убивці звичайно бувають неврівноважені і відразу скисають, коли їх спіймаєш..

— Це якась диявольська змова, — верескливим голосом почав Маурітсон. — Поліція чи ще хтось підкинули купу фальшивих доказів. Мене не було в місті, коли грабували той банк, але навіть мій адвокат мені не вірить. Що ж мені тепер робити, що?

— Кажете — підкинули?

— А як інакше сказати, коли поліція вламується в мою квартиру, підкидає перуку, темні окуляри, пістолет і ще якусь чортівню, а потім удає, що знайшла їх там? Я присягаюся, що не грабував ніякого банку. Але навіть мій адвокат каже, що в мене нема ніякої надії. Що ж мені робити? Признатися в убивстві й пограбуванні, до яких я непричетний? Ох, я збожеволію.

Мартін Бек нишком натиснув кнопку під столом. Стіл у Ренна був новий, з умонтованим магнітофоном.

— Власне, я не маю до цієї справи ніякого стосунку, — сказав Мартін Бек.

— Не маєте?

— Ніякісінького.

— То навіщо я вам?

— Хочу побалакати про щось інше.

— Про що?

— Про одну історію, яку здається мені, ви знаєте. Вона почалася в березні шістдесят шостого року. З ящика іспанського лікеру.

— Що таке?

— Я зібрав усі документи, майже всі. Ви імпортували ящик лікеру, цілком легально. Оформили через митницю, заплатили мито, і не тільки мито, а й фрахт. Було таке?

Маурітсон не відповів. Глянувши на нього, Мартін Бек побачив, що він аж рота розтулив з подиву.

— У мене є всі документи, — знов наголосив Мартін Бек, — отже, гадаю, що так і було.

— Що ж, — сказав нарешті Маурітсон, — може, й було.

— Але замовлення до вас не дійшло. Як я зрозумів, ящик ненароком розбили під час транспортування.

— Так. Але я б не сказав, що ненароком.

— Справді, ви маєте слушність. Особисто я гадаю, що вантажник складу на прізвище Сверд навмисне розбив ящик, щоб добратися до лікеру.

— Ви не помиляєтесь. Так воно й було, хай би їх чорти забрали.

— Гм-м. Я розумію, що вам вистачить по саму зав'язку того, через що вас тут тримають. Може, ви не хочете ворушити, ту давню справу? — спитав Мартін Бек.

Маурітсон довго зважував свою відповідь.

— Чому ні? Навіть добре поговорити про те, що справді було. А то я, їй-богу, збожеволію.

— Дивіться самі, — сказав Мартін Бек. — Тільки мені здається, що насправді в тих пляшках було щось інше, ніж лікер.

— І тут ви не помиляєтесь.

— Що в них було, тепер не має значення.

— Якщо вам цікаво, я скажу. В Іспанії над тими пляшками трохи почаклували. Зовні — чисто лікерні, а всередині — розчин морфіну і фенедріну, на які тоді був великий попит. Той ящик був дорогенький.

— Наскільки я знаю, після такого довгого терміну вам уже не загрожує кара за ввіз контрабанди, адже скінчилося тільки на спробі?

— Так, правда ваша, — протяглим голосом відповів Маурітсон, ніби досі про це не подумав.

— Далі, я маю підстави вважати, що Сверд вас шантажував.

Маурітсон промовчав, і Мартін Бек, здвигнувши плечима, додав:

— Не відповідайте, якщо не бажаєте.

Маурітсон і досі не заспокоївся. Він крутився на стільці, ніяк не міг утримати руки в спокої.

«Мабуть, усе-таки вони його били», — здивовано подумав Мартін Бек.

Він знав Кольбергові методи — вони майже завжди були гуманні.

— Ви платили Свердові по сімсот п'ятдесят крон на місяць?

— Він заправив тисячу. Я йому запропонував п'ятсот. Зрештою ми зійшлися на семистах п'ятдесяти.

— Розповідайте самі, — мовив Мартін Бек. — Якщо десь спіткнетесь, відтворимо картину разом.

— Ви певні? — В Маурітсона нервово засіпалось обличчя. — Хіба можливо відтворити картину?

— Чому неможливо? — сказав Мартін Бек.

— Ви також вважаєте, що я божевільний? — раптом спитав Маурітсон.

— Ні. Чого б я мав вважати вас божевільним?

— Усім здається, що я схибнувся. Я й сам ладен повірити в це.

— Розкажіть, як воно було, — попросив Мартін Бек. — Тоді все з'ясується. Отже, Сверд шантажував вас.

— Він був справжня п'явка, — сказав Маурітсон. — Тоді мені ніяк не можна було попастися. Мене вже судили раніше, на мені висіло два умовних вироки, і я був під наглядом. Але ви, звичайно, самі знаєте про це.

Мартін Бек промовчав. Він ще не встиг докладно ознайомитися з минулим Маурітсона.

— Ну, сімсот п'ятдесят крон на місяць — не такі вже й великі гроші, — повів далі Маурітсон. — Дев'ять тисяч на рік. А сам той ящик був більше вартий.

Він урвав свою розповідь і вигукнув:

— Ніяк не збагну, звідки вам усе це відомо?

— У нашому суспільстві майже на всі випадки є папірці, — люб'язно пояснив Мартін Бек.

— Таж ті негідники, мабуть, щотижня розбивали ящики, — сказав Маурітсон.

— Розбивали, але тільки ви не взяли відшкодування.

— Так, не взяв… Я насилу відбився від того проклятого відшкодування. Бо тоді інспектори страхової компанії упхали б носа в мої справи. Досить мені було Сверда.

— Ясно. А що далі?

— Другого року я хотів перестати платити, та не встиг спізнитися й на два дні, як старий почав погрожувати мені. А мої справи боялися стороннього ока.

— Ви могли подати на Сверда Позов за шантаж.

— Отож-бо. І самому втелюжитись на кілька років. Ні, залишилося тільки одне — трусити кишеню. Той диявол кинув роботу, а я йому виплачував ніби пенсію.

— І кінець кінцем вам набридло.

— Ну так.

Маурітсон нервово жмакав у руках хусточку.

— А що, скажіть щиро, вам би не набридло? Ви б зробили інакше? Ви знаєте, скільки я йому виплатив?

— Знаю. П'ятдесят чотири тисячі крон.

— Усе вам відоме, — сказав Маурітсон. — Ви б не могли забрати справу про банкове пограбування від тих скажених?

— Мабуть, не зможу, — відповів Мартін Бек. — Але ви не скорились долі, правда? І пробували