Читати книгу - "УПА у вирі боротьби"

ворожі вояки побігли за нею, й залунали постріли. Бідна жінка часто спотикалася, падала, вставала знову, пригортала до себе Міцніше дитину й била кінцем шнура корову, не бажаючи залишити її ворогам. До лісу було вже зовсім близько, але задихана втікачка падала щокілька кроків, і з кожним разом усе важче й важче зводилася на ноги. Тягар клунка давався взнаки.

А поляки зближалися. Друзям роя Калини застигала кров у жилах, коли дивилися на цю трагічну картину, але вогню відчинити не могли, бо поміж ними й ворогом була стероризована жінка з дитиною. Полякам залишилося ще біля ста кроків до неї, й вони голосно кричали:

- Стуй! Стуй!…

Почувши їхні голоси, жінка зібрала останки своїх сил і побігла знову, а перелякана пострілами корова вирвалася їй із рук, задерла хвоста й погнала під ліс сама. Тут ворожа куля трапила її, і нещасна жінка впала на землю разом із дитиною, голосно ридаючи.

Ройовий Калина уважно приглядався до жінки цілий час, але в останньому моменті його нерви не витримали. Звівся на повний зріст і голосно крикнув:

- Уперед!!!

Він був із сусіднього села Ясенова, яке сполучувалося з Рибним, і цю жінку добре знав, тому у слушному часі вирішив стати в її обороні.

Рій вискочив на галявину, й повстанські автомати запрацювали повною парою. Кілька сотень ворожих вояків спостерігали із села гонитву їхніх колег за втікачкою й ніколи не очікували наступу упівців, і то дуже рішучсго. Ті вояки, які знаходилися на галявині, не ставили ніякого супротиву, завернули й почали втікати до села, а в селі виникла паніка, й дійшло до загального відступу ворога. Повстанці вперто переслідували втікаючих вояків і кількох поклали у траву своїми серіями.

Раптом Калина пригадав собі, що їх тільки тринадцять, і зупинив рій. Завернув його до потоку, а потім наказав відступити до лісу. Поранену в ногу жінку повстанці забрали зі собою.

Положення упівських відділів ставало щораз то важчим. Бракувало харчів, медикаментів, білизни, взуття та інших конче потрібних речей. Бої і сутички з ворогом були на порядку денному й усе частішали, але бойовий та моральний стан повстанців аж ніяк не знижувався. Й хоч загальна ситуація все більше й більше погіршувалася, зв'язки з командуванням утруднялися, а втрати в людях збільшувалися, то все ж таки упівські відділи були добре озброєні, вели успішні оборонні бої, і ворог їх далі жахливо боявся.

Багато важчу боротьбу вело цивільне населення. Воно мусило переносити ворожі знущання й тортури, арештування й розстріли, але, незважаючи на ніщо, селяни ще тісніше співпрацювали з відділами УПА і всіми секціями революційного підпілля.

- Коли б усе населення України було таке віддане нашій справі, як ці, недавно ще малосвідомі лемки, - твердив отець Кадило, - то ми давно прогнали б ворогів з України, які б сильні вони не були.

- Так, отче, цілковито погоджуюся з вами, - похитав головою Чумак.

Довкільний терен, виповнений ворожими військами, був подібний до мурашника. Щоб дати хоч один день відпочинку своїм воякам, командир Громенко переправив уночі сотню через Сян і повів її на ворожу територію до Варського лісу. Опинившись над ранком у ньому, серед чужого оточення, сотня почувалася знаменито, бо була певна, що матиме спокійний день. Поблизу могли пройти тільки цивільні особи або в найгіршому випадку ворожа стежа, якої повстанці не боялися. Командир сказав, що коли сьогодні піхто не з'явиться, то сотня таборуватиме у цьому лісі кілька днів.

Розташувавшись на високій горі, повстанці мали перед собою добрий образ теренів за Сяном, який вони переходили вже десятки разів. Он напівспалене село Володж, а там ліси. Наліво Дилягівський, сьогодні, видко, спокійний, а направо Грушівський, що тягнеться аж до Кузьмини. В у ньому тепер напевно дуже «гаряче». До Варського лісу цілий ранок долітали звуки розривів артилерійських стрілен, а за кожним вибухом над лісом розкочувалися хмари чорного диму.

В полуднє артилерійська канонада втихла, зате через півгодини почувся сильний кулеметний і крісовий вогонь. Спочатку він шалів довкола лісу, а відтак перенісся в ліс. Постріли ставали щораз то густіші, а на шляху Селиська-Поруби снували десятки вантажних автомашин і панцерів.

Командир Громенко слідкував крізь далековид за метушнею ворожих частин. Він довго мовчав, потім зиркнув на Чумака й нарешті відізвався:

- Щоб чортові сини хоч наших не знайшли…

Він мав на увазі тих, які знаходилися в підземних бункерах. Чумак цілий час думав про той підземний шпиталь, у якому перебував колись, і запитав сотенного:

- Чи наші є ще й в інших криївках, крім того шпиталю?

Громенко мовчки кивнув головою й показав Чумакові чотири пальці. Чумак догадувався, що там є багато бункерів, але не знав, чи в них знаходяться люди. Після твердження командира виходило, що наші є ще у п'ятьох підземеллях, і Чумак подумав, що краще було б не питати ні про що, бо тепер він переживатиме за долю й безпеку друзів.

Акції ворога зараз були дуже рухливі й масові. Чумак порівняв їх із німецько-большевицьким фронтом у 1941 році. Тоді на цьому терені було вдесятеро менше німецького війська, як тепер є польського й московського. Цікаво, як довго вони тут знаходитимуться? Хіба не можуть бути довше як кілька місяців, бо це ж відділи регулярної армії і в лісах та на полях довготерміново не стаціонуватимуть.

Командир Громенко застосував дуже мудру тактику: коли ворог лізе в наші терени, то на відпочинок ми йдемо до нього. Виспавшись, вояки почували себе набагато краще й гутарили між собою, аж раптом стійковий привів двоє десятилітніх дітей. Вони не боялися повстанців і почали розказувати Рубасі все про своїх батьків, про домашніх псів та котів, про міліцію, яка стаціонувала в селі, тощо. Про бандерівців чули й навіть бачили їх. Вони приходили до їхньої хати, і їхній тато мусив їм щось у місті купувати, а також давав їм «слоніну».

Рубаха забавляв дітей як міг, щоб тільки протягти час до вечора. Щойно з його наближенням діти пригадали собі, що їм пора до хати, й навіть почали плакати. Петя взяв їх за руки й попровадив до краю лісу, наказуючи по дорозі:

- Ви нікому не кажіть, що бачили бандерівців у лісі, а приходьте ще завтра. Будемо разом збирати ягоди й ловити білок та пташок.

Через годину сотня знову форсувала Сян, прямуючи до Грушівського лісу. Комендант Петя не дуже розраховував на підроблений із дітьми плян і мав слушність. На другий день стрільна польська артилерія перевертали дерева у Варському лісі…

Втрати в людях збільшувалися з кожним