Читати книгу - "Червоний"

— Я тебе, паскуда, можу без причини — за спробу втечі, — перервав Абрамов. — Ви всі тут це чудово розумієте.

Усі чекали, що майор скаже далі. Та він якийсь час знову мовчки дивився на ряди зеків. А тоді жестом підкликав до себе «кума», нахилився до нього, щось коротко звелів. Бородін кинув руку до шапки, махнув рукою своїм операм, ті розвернулися та рушили за капітаном до бараків.

— Передовики праці, значитця... Ну-ну...

Знову заклавши руки за спину, Абрамов мовчки походжав уздовж шеренги зеків. Ріденькі сніжинки, що сипали з неба від сходу сонця, тепер перетворювалися на лапатий сніг, який вкривав зону, плац, офіцерів, конвойних солдатів і нас — усі, крім майора, завмерли в німому очікуванні не знати чого.

Скільки часу минуло, не беруся сказати. Здавалося, після загального сидячого протесту начальник табору почав гру, в якій виграш лишається за тим, хто кого перемовчить. Та ось на плац повернувся капітан Бородін, замість доповіді кивнув майору, і Абрамов знов обсмикнув кожушок і, прокашлявшись, сказав:

— Вихідного хочете? За законом, Червоний?

— Ваші закони, громадянине майор.

— Закони десь почитав?

— Грамотний, громадянине майор.

Знову коротка пауза. Абрамов смакував момент.

— Буде вам вихідний, — мовив нарешті. — Радянська влада свої закони поважає.

Останні його слова потонули в радісних криках блатних, побутовиків та частини «політиків». Бандерівці були з меншості зеків, що виявили в цей момент стриманість. Абрамов жестом звелів усім замовкнути і продовжив:

— Можете сьогодні гуляти. Тим більше, норму окремі бригади справді перевиконали. Таким чином забезпечили вихідний тим, хто філонив. Хто кому винен — між собою розбирайтеся.

— Філонів накажемо, начальнику! — пообіцяв Коля Тайга. Його голос я ні з чиїм не сплутаю, та й говорив він серйозно.

— То ваші клопоти, — кивнув майор. — Але вихідний ваш почнеться після того, як наведете порядок у своїх житлових приміщеннях. Почув, Тайга? Бардак на зоні!

— Де бардак, начальнику...

— А я тобі покажу, Коля! Якщо сам не побачиш! І за це ті, хто допустив бардак, матимуть по п’ять діб ШІЗО! Готовий провести вихідний в ізоляторі, Коля? Чи все ж таки на роботу?

— Мені на роботу закон не дозволяє...

— Так то тобі! Кандидатів, крім тебе, вистачає.

Говорячи так, майор дивився впритул на Червоного, і я зрозумів — його доля на найближчі п’ять діб так само вирішена, як і питання про оголошення сьогодні вихідного...

— Чого стали? Розійтись по бараках, навести порядок! Зовсім розпустилися!

Так ми зрозуміли ще одну задумку Абрамова: наш барак і, як я підозрював, інші за той час, поки нас морозили на плацу, опери і солдати за наказом майора та під керівництвом начальника оперативної частини старанно обшукали. Благенькі пожитки наші розкидали по бараку, а вогонь у пічці залили водою, від чого вона страшенно чаділа, задимивши все помешкання. Конвойні підганяли, ми взялися порядкувати. Пічку наново ніхто не затопив, і за ті кілька годин, що ми витратили на ліквідацію наслідків оперського набігу, стало холодно, як надворі. Тому більшу частину дня, таки оголошеного вихідним у таборі, не лише ми, а й решта зеків, як могли прогрівали барак.

Лише під вечір ми мали змогу насолодитися спокоєм — і виявилося, що ось цей, відвойований Червоним час, нам нема куди дівати. Хтось тинявся табором, хтось писав листи, а більшість дрімали, скрючившись на нарах. Бандерівці далі трималися окремо, проте я вже відчував — після того дня Червоний потроху завойовував авторитет на зоні, нічого особливого для цього не роблячи. Навіть обіцяні Абрамовим п’ять діб у БУР, котрі Данило таки відсидів, починаючи з наступного дня, нічого не змінили: в’язні вперше за багато років, якщо не за весь час свого табірного життя, побачили можливість опору та відчули всю насолоду від цього.

З того дня Червоного знала вся зона. Що зіграло на користь планам, у які на початку лютого наступного року він посвятив мене.

11

В’язні дістали певні поступки — тепер вихідні в зоні стали не такою вже рідкістю.

Не сказав би, що відбулося якесь послаблення режиму чи табірна адміністрація боялася повторення невеличкого бунту. Навпаки, придушити опір для влади було б заввиграшки — варто відкрити вогонь на знищення, і більшість зеків поскладає лапки: за життя, нехай таке мізерне, в’язні чіплялися щодня, прожити наступний день — ставало для більшості з них сенсом існування. І не думайте — не скажу, що був інакшим, всі ми живі люди й хочемо жити, хоча б у непридатних для цього умовах.

Точно не скажу, та, з огляду на мій досвід табірника, справа була не в нездатності майора Абрамова придушити в зародку будь-яку спробу бунту. Тим більше — не в тому, що начальник табору тепер хоч трохи зважав на права зеків. Йому не хотілося морочитися з самим процесом упокорення непокірних в’язнів. Тому вирішив грати на випередження: узаконив один вихідний раз на два тижні — за умови, якщо норми та плани виконуватимуться. Навіть поставив за приклад бригаду, в якій працювали бандерівці. Абрамову не потрібна зона, котра несподівано усвідомила, що за свої права можна — нехай не боротися, але бодай спробувати поборотися. Адже, не давши зеківському кипінню виходу, можна сміливо прогнозувати: дуже скоро пара зірве кришку. Ось тоді, як кажуть, ховайся...

Та й на власні амбіцій начальник табору в цій ситуації жодним чином не наступав: як не крути, а вихідний день нам мали надавати частіше, ніж це було досі. Отже, майор Абрамов міг проявити до зеків невластивий йому гуманізм, а ще й пишатися собою та власною людяністю.

До того ж на деякий час він навіть не чіпав Колю Тайгу та Червоного, старого та нового зеківських неформальних лідерів. Одне діло — закривати злодія в законі та бандерівця в карцер просто так, для профілактики, знайшовши формальний привід: у таборі до цього ставилися спокійно, бо з кожним може трапитися щось схоже будь-якої миті. Але зовсім інша справа — трюмити Червоного, коли той почав свідомий опір та виступив на захист людських прав: тепер він усякий раз ішов до карцеру й виходив звідти героєм.

Хто-хто, а герої Абрамову не потрібні на дорученій йому території. До такого я додумався не сам, хоча й підозрював: саме так майор і мислив. Теоретичну базу під мої роздуми підвів, як завжди, доцент Шліхт. Він