Читати книгу - "Франкенштайн. Ґотичні повісті"

Нарешті ми побачили незлічимі шпилі Лондона, купол собору Святого Петра, що височів наді всім, і знаменитий в англійський історії Тауер.

Розділ 19

Саме в Лондоні ми вирішили перепочити; ми хотіли провести в цьому дивовижному й уславленому місті декілька місяців. Клерваль волів познайомитися зі знаменитостями того часу, але для мене це було другорядним; більш за все я переймався збиранням відомостей, що були необхідні для виконання моєї обіцянки, і квапився залучити до справи рекомендаційні листи, адресовані найвидатнішим науковцям — медикам і біологам.

Якби ця мандрівка була затіяна в щасливі дні мого навчання, вона була б для мене невимовною радістю. Але на мені лежало прокляття, і я відвідував людей тільки для того, щоб отримати від них інформацію про те, що мало для мене фатальний інтерес. Товариство гнітило мене; залишившись на самоті, я всю свою увагу звертав на картини природи; голос Анрі заспокоював мене, і я обманював себе ілюзією спокою. Але чужі обличчя, заклопотані, байдужі або задоволені, знову викликали в мені відчай. Я усвідомлював, що між мною та іншими людьми виросла нездоланна перешкода. Ця стіна була скріплена кров’ю Вільяма та Жустини; згадки про події, пов’язані з їхніми іменами, були для мене тяжкою мукою.

Але в Клервалі я бачив відбиток себе колишнього; він був допитливим і нетерпляче прагнув досвіду та знань. Місцеві звичаї, які він тут спостерігав, були для нього і цікавими, і повчальними. Крім того, він прагнув певної мети, яку давно поставив перед собою. Він вирішив відвідати Індію, впевнений, що завдяки знанню декількох її мов і знайомству з її життям він зможе чимало посприяти процесу європейської колонізації та торгівлі. Тільки в Англії він міг прискорити виконання свого плану. Він був постійно заклопотаний; єдине, що засмучувало його, — моя печаль і пригніченість. Я намагався, наскільки це було можливим, приховати їх від нього, щоб не позбавляти його задоволень, природних для людини, яка тільки-но вступала на новий життєвий шлях і не почувалася обтяженою турботами чи гіркими спогадами. Чимало разів я відмовлявся супроводжувати його, посилаючись на те, що мене запросили деінде, або вигадував іще яку-небудь відмовку, щоб залишитися на самоті. В той час я почав збирати матеріал, необхідний для того, щоб дати життя новому створінню; цей процес був для мене болісним і нагадував тортури водою, коли крапля по краплі рівномірно падає на голову. Кожна думка, що була присвячена виконанню мого завдання, завдавала мені нестерпних страждань; кожне слово, вимовлене мною, нехай воно тільки побічно стосувалася мого завдання, змушувало мої губи тремтіти, а серце — прискорено битися.

Спливло декілька місяців від нашого прибуття до Лондона, коли ми отримали лист із Шотландії від людини, яка колись бувала нашим гостем у Женеві. Наш колишній гість описував свою країну та переконував нас, що хоча б заради її краси нам слід продовжити мандрівку на північ, до Перта, де він проживав. Клерваль дуже хотів прийняти його запрошення, та й мені, хоча я і уникав людей, закортіло знову побачити гори, струмки і всі дивовижні витвори, якими природа прикрасила свої улюблені місця. Ми приїхали в Англію на початку жовтня, а тепер був уже лютий, і ми поклали вирушити на північ наприкінці наступного місяця. В цій проїздці ми, замість прямувати головною дорогою просто до Единбурга, вирішили заїхати у Віндзор, Оксфорд, Метлок та на Кемберлендські озера, розраховуючи дістатися кінцевого пункту мандрівки лише в кінці липня.

Я запакував хімічні прилади і зібрані матеріали та вирішив закінчити свою роботу в якому-небудь усамітненому містечку на північних схилах плоскогір’я Шотландії.

Ми залишили Лондон 27 березня і провели декілька днів у Віндзорі, блукаючи чарівним лісом. Для нас, гірських жителів, природа цих місць видавалася напрочуд незвичною: могутні дуби, розмаїття дичини і стада великих оленів — все це викликало подив.

Звідти ми вирушили до Оксфорда. На в’їзді в місто нас охопили спогади про події, які відбулися в ньому понад півтора століття тому[22]. Тут Карл І зібрав свої сили. Це місто залишалося вірним йому тоді, коли вся країна відвернулася від нього і стала під знамена парламенту та свободи. Пам’ять про нещасного короля та його прибічників, про добродушного Фолкленда, зухвалого Горінга, про королеву та його сина робили особливо цікавими ті райони міста, де вони, можливо, проживали. Тут блукав дух старовини, і ми з насолодою відшукували її сліди. Але якби уява, що надихала нас на такі почуття, і не знайшла б тут достатньої для себе поживи, це місто саме по собі було настільки красивим, що викликало у нас захват. Будівлі коледжів дихали давниною і були напрочуд мальовничими, вулички прегарними, а чудова Ізис, що протікала поблизу міста чарівними зеленими луками, широко та спокійно розливала свої води, в яких віддзеркалювався величний ансамбль веж, шпилі і бані, оточені столітніми деревами.

Я насолоджувався пейзажами, і все-таки радість моя тьмяніла через спогади про минуле та думки про майбутнє. Я був створений для мирного щастя. В юнацькі роки я не знав невдоволення, і якщо коли-небудь мене охоплював смуток, то споглядання краси природи або вивчення дивовижних людських витворів зажди мало відгук у моєму серці й підносило мій дух.

Тепер же я був схожий на рослину — на дерево, повалене блискавкою; вона протяла мою душу, і я вже відчував, що мені судилося бути лише подобою людини, й жалюгідним видовищем руйнації, що викликало співчуття у інших і було, для мене самого нестерпним.

Досить тривалий час ми провели в Оксфорді, блукаючи його околицями і намагаючись впізнати кожний закуток, який міг бути пов’язаний із найцікавішими періодами в англійській історії. Наші маленькі екскурсії часто затягувалися через усе нові й нові визначні пам’ятки, що неочікувано поставали перед нами. Ми відвідали поховання великого Гемпдена[23] і поле битви, на якому загинув цей патріот. На якусь мить моя душа вивільнилася з обіймів принизливого та жалюгідного страху, щоб осягнути високі ідеї свободи та самопожертви, увіч нені в цих місцях. На якусь мить я наважився скинути кайдани і роззирнутися навколо вільно та гордовито. Але залізяччя ланцюгів уже роз’їло мою душу, і я знову, тремтячи у відчаї, занурювався у свої переживання.

На жаль, ми полишили Оксфорд і попрямували в Метлок, до нашої наступної зупинки. Місцевість навкруги цього поселення нагадувала швейцарські пейзажі, але у зменшеному вигляді: зеленим схилам бракувало корони далеких засніжених Альп, гір моєї