Читати книгу - "Осінь патріарха"

пасати й фальшиві містралі машини вітру, подарованої йому послом Еберхартом, аби він не побивався так гірко за проданим морем; аж ген на узгір’ї, яке здіймалося над скелями, він бачив самотній вогник притулку для скинутих диктаторів: “ач, сволота, сплять собі, як бугаї, а ти тут мучся!..” - він згадував хропіння своєї матері Бендісьйон Альварадо в приміському особняку, її спокійний сон в кімнаті, осяяній серед ночі безсонною материнкою, - “добре було їй, - зітхав він, - щасливій заснулій матері, котра ніколи не боялася чуми, котрої не страхало кохання і не злякала сама смерть!..” - він був такий очманілий від ляку, що навіть спалахи полишеного без моря маяка нагадували йому про мертвих: нажаханий, він утікав від фантастичного зоряного світляка, що, обертаючись, розсіював у просторі світляний пил, який був колись плоттю мертвих, - “погасіть його!” - заволав він, і маяк мерщій погасили; він наказав законопатити дім ізсередини та ззовні, щоб ні в одну шпарку не просочився нічний повів смерті, і зостався мучитися в пітьмі, задихаючись від затхлої спеки та безвітря, насилу впізнаючи себе в темних дзеркалах, - він ходив і ходив, бо йому незмога було подолати страх, - і зненацька почув тупотіння копит по сухому морському кратеру: то сходив місяць зі своїми споконвічними снігами, він був страшний, цей місяць: “погасіть його! - заволав він, - погасіть зірки! к чорту! ім’ям господнім!” - проте ніхто не слухав його лементу, окрім паралітиків, які попрокидалися в колишніх канцеляріях, та сліпих на сходах, та прокажених у перлистому нічному тумані: вони вилазили з- під росяних кущів, на яких розпускалися перші троянди, - щоб випросити в нього з рук цілющу сіль, - “і тоді це сталося, - слухайте, ви, маловіри! - проходячи, він погладив кожного з нас по голові, і доторкнувся до наших виразок своєю ніжною мудрою рукою, рукою самої істини, - і тої ж миті до нас повернулося тілесне здоров’я і душевний спокій, де й узялися сили та жадоба життя, і ми побачили колишніх сліпців, котрих засліпило вже сяйво троянд, побачили паралітиків, що бігли сходами, - а погляньте лишень на цю ніжну, наче в немовляти, шкіру, якою затягнулися мої давні рани, - цю шкіру, що пахне розквітлими лілеями, я показую на ярмарках по всьому світу, хай усі взнають про диво, і хай це буде наука недовірливим і пересторога розпусникам!” - так вони гукали в містах і селах, на танцях і під час процесій, з усіх сил намагаючись навіяти людям страх перед цим чудом, але ніхто не йняв тому віри, ми були певні, що це його придворні, яких розсилали по всій країні із зграями ошуканців, аби змусити нас повірити, буцімто він зцілив прокажених, повернув світло сліпим і моторність - паралітикам; ми гадали, що це - остання спроба режиму привернути увагу до цього дивного президента, якого на той час охороняв лише патруль із новобранців, дарма що члени уряду в одну душу наполягали: “ні, мій генерале, вам необхідна більша охорона - ну, хоча б стрілецька рота!” - проте він затявся: “кому це в голові - вбивати мене! от хіба що вам би цього хотілося, нікчеми ви, а не міністри, та ще моїм ледацюгам-командирам, - але ви якраз і не вб’єте мене, духу не вистачить: самі добре знаєте, що потім вам доведеться вбивати одне одного!” - отож він залишив при собі тільки охорону з новобранців у цьому занепалому домі, де корови вільно гуляли собі від вестибюля до конференц-залу, - “вони пожерли гобелени з квітучими луками, мій генерале, геть пожерли архіви!” - але він того не чув, - якогось жовтневого вечора, коли надворі лило, як з відра, він уперше побачив корову, що підіймалася сходами, і замахнувся на неї: “ану гей звідси!” - і раптом згадав, що “корова” пишеться через “о”; потім він бачив, як вона об’їдає абажури, а трохи згодом, коли вже збагнув, що не варт завдавати собі такої мороки - бігти аж до сходів, щоб прогнати якусь там корову, в банкетному залі надибав уже двох: на спинах у них сиділи кури й видзьобували кліщів, - отож ми ночами бачили в палаці світло, схоже на корабельні вогні, й чули за фортечними мурами тупотіння ратиць якоїсь великої худобини, - то він із лампою в руці блукав покоями, відвойовуючи в корів місце для сну, - а тим часом його офіційне життя тривало й без нього: щодня в урядових газетах ми бачили фальшиві знімки урочистих прийомів, на які він нібито з’являвся, - в різних мундирах, залежно від обставин; ми слухали по радіо його урочисті промови, котрі повторювалися рік у рік на всі національні свята, - він був незмінно присутній у нашому житті, чи то ми виходили з дому, чи входили до церкви, їли чи спали, - він належав усім, хоч ледве тримався на ногах, тиняючись ветхим своїм палацом у своїх грубих чоботях невтомного подорожнього; на той час уся його прислуга складалася з трьох чи чотирьох ординарців, які годували його, поповнювали запаси меду в тайниках та ще проганяли корів, бо ті наробили шкоди в штабі порцелянових маршалів, у забороненій кімнаті, де йому судилося вмерти, - щось таке пророкували йому колись ворожки, але що саме - він уже не пам’ятав; час від часу він віддавав якісь випадкові накази, і нарешті вішав лампу біля дверей, чувся брязкіт трьох замків, трьох засувів і трьох защіпок - він зачинявся у спальні, де нічим було дихати з того часу, як не стало моря, - і тоді челядь розходилася до своїх кімнат на нижньому поверсі, гадаючи, що він тепер спатиме до ранку, аж поки не передивиться усі свої сни самітного утопленика, - але він зненацька підхоплювався і стеріг своє безсоння: тягнучи свої величезні, наче в привиду, ноги, він блукав потемки палацом, де в тиші ледь чутно ремигали корови та сонно дихали кури на віце-королівських вішалках; він чув місячні вітри, які свистіли в темряві, відчував течію часу в темряві, бачив свою матір Бендісьйон Альварадо в темряві: матуся замітала тим самим віником із зелених гілок, яким вона колись вимела звідси обгорілі листки - життєписи славетних мужів Корнелія Непота[13] мовою оригіналу, незабутню риторику Лівія Андроніка[14] та Цецілія Стадія[15], - все це стало сміттям тієї кривавої ночі, коли він уперше ввійшов до цього дому без господаря, до оселі влади, поки десь там на вулицях ще захищали останні барикади оті самогубці - прибічники уславленого латиніста генерала Лаутаро Муньйоса, царство йому небесне; в загравах пожеж пройшли вони удвох подвір’ям, переступаючи через трупи охоронців освіченого президента, - він, що аж зубами цокотів од лихоманки, та його матуся Бендісьйон Альварадо, озброєна тільки віником із зелених гілок, - вони піднялися сходами, натикаючись у темряві на мертвих коней із чудової президентської стайні, що й досі стікали кров’ю від головного вестибюля до конференц-залу, важко було дихати від гіркого порохового диму та духу кінської крові, - “ми побачили в коридорах сліди босих ніг, вимазаних кінською