Читати книгу - "Живі книги"

– І ви цим секретом тиснете людям на жалощі та розглядаєте їх з-за темних окулярів?! – знову підвищила голос жінка.

– Прошу, не сваріться, тим більше, у такому святому місці! Я все поясню. І, між іншим, мені ні до чого людська жалість. Здається, я жодного разу ні про що нікого не просив. Це… Це була просто така гра. Як і гра в «Живі книги».

– Гра?! – знову захлинулася повітрям Амалія й пригадала, як вони удвох сховалися, мокрі від зливи, у під’їзді, їй увижалося, що Віктор спостерігає за нею, але тоді це здалося маячнею. – Та це як мінімум непорядно! А може, ви маніяк під личиною нещасного інваліда?!

– Женька сказала те саме…

– Женька?! Хіба вона в курсі?! А! То дівчина вас уже розкусила? І ви вдруге вигадуєте нісенітниці, щоб виправдатися? – гнівалася жінка.

– Давайте присядемо, прошу, я все поясню, – Віктор вказав на ряд стільців у себе за спиною.

Амалія насупила брови і якусь мить розглядала цього чоловіка. Він виглядав таки добряче розгубленим, а очі, які їй не раз хотілося побачити за окулярами, були добрими, брунатного кольору і з промінчиками зморщок, що розходилися до скронь. Вона набрала повні груди прохолодного повітря, повільно його випустила, склавши губи трубочкою, і рушила до стільців.

– То що, зіграємо у відвертість? – рішуче подивилася на чоловіка, який сів через один стілець від неї, зберігаючи дистанцію.

– Якщо ви теж готові.

Жінка вловила якусь двозначність, ту саму легку іронію, що вчувалася їй у його репліках і раніше, у кав’ярні. І враз кров ударила їй у скроні: «Він знає!»

Раптом почулися приглушені голоси. Наступні відвідувачі церкви погомоніли біля підніжжя сходів і не стали підійматися на хори, мабуть, злякалися їхньої крутизни. Тож пару нагорі ніхто не потурбував.

Що було втрачати Амалії в цій дивній ситуації? Несподіване викриття Вікторової «гри» збурило в ній якісь енергії й ніби висмикнуло зі сну про власні страждання в якийсь інакший коридор буття. У ній з’явилася зухвала рішучість, і жінка першою зробила хід у цій грі.

– Я? Я готова! Граймо у відвертість. Я – НЕ письменниця! – рішуче випалила вона, дивлячись Віктору в очі.

Він усміхнувся. Непередбачувані ці жінки… Навіть для письменників, яких вважають знавцями людських душ.

– Ну? Що ви мовчите? Ваш хід! Тільки фраза «Я не сліпий» не приймається. Про це я вже здогадалася.

– Я – письменник, – не відриваючи погляду від її очей, промовив він і знизав плечима. – Айм сорі.[23]

Вона не знала, гніватися чи терміново переосмислювати все, що сталося за останні півтора тижні.

– Це ще один жарт?

– Ні.

Амалія не витримала його погляду й знову подивилася на сцену зішестя Святого Духа. Розпис вражав розмірами та незбагненним динамізмом статики. Їй здалося, що вони з Віктором тут не самі. Дванадцять апостолів у білих вбраннях і жінка в синьому завмерли, вражені отриманим із неба Даром, їхні пози, руки, ноги, драпіровки вбрань, прописані з божественною майстерністю, не відпускали від себе очей глядача, навіть того, хто не надто розуміється на біблійному підґрунті побаченого.

Амалія, струнка, з рівною спиною, сиділа на стільці, закинувши голову, і дивилася вгору. Здавалося, їй зараз байдуже до всього. До чоловіка, який надто уважно дивиться на неї, також.

Сонячні промені били йому в очі з високого вікна навпроти, у них золотими цятками повільно рухалися порошинки, а профіль жінки виглядав темним силуетом, подібним до тих, які колись іще у Вікторовому дитинстві на Хрещатику художник-інвалід вирізав із темного паперу маленькими ножицями одним довгим рухом, при цьому невідривно дивлячись на завмерлу навпроти модель. Потім цей профіль наклеювався на листівку і вручався моделі за умовну кількість радянських грошей.

– Не ображайтеся на мене, прошу! – Він узяв її за руку, і вона не заперечила. – Я вже не перший день думаю, як саме мені йти до вас «здаватися». Гра затягнулася. Цей образ – не мій. І заважає. Пробачте мені…

– Ви справді письменник? – повернулася до нього Амалія.

Віктор винувато кивнув.

– І журналіст.

– Ото вже мені страм! – вона закрила обличчя долонями, але за мить у щілинку між ними визирнуло одне її око й оглянуло реакцію Віктора.

– Ну… Чому ж страм?! – засміявся він. – Рахунок «один-один»!

Вони засміялися, але відразу синхронно прикрили роти долонями – дорослі люди, а не вміють поводитися…

Круті кам’яні сходи старовинної церкви.

Високі вузькі сходинки.

Трохи світла з двох віконець-бійниць.

За скельцями буяє травень.

Прохолода. Напівтемрява.

Чоловіча рука підтримує жіночу.

Чоловічі очі знизу контролюють рухи жінки.

Вона ступає вниз слідом за ним.

Вона робить свій крок.

Але він пропускає свій.

Надто близько один до одного.

Він затуляє спиною віконце-бійницю.

Їхні вуста зустрічаються.

– Яке щастя, що я не сліпий…

49

Четвер добігав кінця, і Женька раділа, що попереду знову три вихідні. Правда, скоро в неї стане сім вихідних на тиждень, ото вже буде радості! Аби ще було при цьому на що жити…

Уранці Ілля закинув ідею дочекатися, коли випишеться Ольга Яківна, і підшукати їй заміну квартирантки. А самим знайти однокімнатну за помірну ціну і…

Правда, Женька досить швидко освіжила його мрії холодною водою реальності, поставивши питання і про гроші на оренду, і про те, чи не застреляться його батьки від такої знатної партії єдиному сину, і про те, чи спитав він її думки, коли будував спільні плани…

Розмова ця сталася вранці майже на ходу, а серйозні речі так не обговорюють. Проте вона й сама трохи злякалася такої його рішучості. Хоча… Слова – то лишень слова. Промовляти їх може будь-хто, а що з них направду вийде – поживемо-побачимо…

Вона саме передивлялася журнал записів на завтра, як заграв мобільний. Дзвонили зі службового телефону кав’ярні.

– Доброго дня! Це Євгенія?

– Так, це я, слухаю!

– Це з кав’ярні вас турбують. Нам телефонувала пані Злата. Вона вас розшукує. Залишила номер свого мобільного. Просила, щоб ви зателефонували.

– Отакої! Класно. Дякую! Диктуйте, записую.

Женька чомусь розхвилювалася, але відразу всміхнулася, пригадавши Злату, її розповідь про падіння й підйоми, про несподівану зміну життєвого шляху, а також про донечку, таку тендітну й серйозну леді. Згадала, як після тієї розмови вирували в ній сили й бажання щось міняти в житті. Правда, небагато з того часу змінилося, але зерно, посіяне Златою, таки не всохло в Женьчиній голові, а час від часу давалося взнаки.

Цікаво, чому та її розшукує? Може, хоче знову зустрітися й розповісти нову історію? Але за такої зайнятості –