Читати книгу - "Робінзон Крузо"

пістоль залишив за поясом. Його товариші теж наготували зброю. Ладнаючись до битви, вони не уникли шуму, і кілька матросів прокинулися та озирнулись на звук. Побачивши озброєних в'язнів, вони загукали до товаришів, але було вже запізно, бо саме в цей момент ми почали стрілянину. Тільки капітан не стріляв, зберігаючи набої. Цілилися вони дуже добре, і вже з першого пострілу один із головорізів був убитий, а другий поранений. Ранений скочив на ноги, кличучи товаришів на підмогу, але капітан підступив до нього упритул і крикнув:

— Клич до Бога, щоб відпустив тобі гріхи! З цими словами він уперіщив заводіяку кольбою рушниці — той і не кавкнув.

Поруч із зарізякою було ще троє бунтівників, один легко поранений. Якраз і я наспів. Заколотники, побачивши, що опір марний, почали проситися. Капітан пообіцяв їм життя, якщо вони поклянуться — стануть на його бік, коли ми відбиватимемо корабель. Вони тут-таки присягнули. Капітан опустив зброю, але я вирішив за краще про всяк випадок зв'язати заколотників по руках і ногах.

Тим часом я відправив П'ятницю та старпома до баркаса — треба було перевести його в безпечне місце, спустити вітрила, осушити весла. Аж тут трійко матросів, які блукали островом, почули постріли і прибігли назад. Вони уздріли, що капітан уже не в'язень, а переможець, і миттю віддалися на його милість. Наша перемога була цілковитою.

Ми з капітаном почали оповідати одне одному про свої пригоди. Спершу я розказав усю свою історію — її він вислухав із невимовним зачудуванням, особливо те, як мені пощастило зі зброєю та харчами. Ніде правди діти, в історії моїй чудес не бракувало. Моя оповідь зворушила капітана до сліз, бо він був певен — Господь послав мене на цей безлюдний острів, щоб через багато років я міг урятувати капітанові життя. Ми поговорили, і я провів його та його товаришів до своєї твердині. Там я їх нагодував і показав усе своє господарство, яке вірно служило мені ці довгі, довгі роки.

Вони дивувалися з усього, що я їм розповідав і показував. Капітана понад усе вразили укріплені вали, замасковані ліском — відтоді, як я посадив тоненькі тички, минуло двадцять років, а дерева в цьому кліматі ростуть швидше, ніж в Англії, тож лісок пристойно розрісся, і через нього вела єдина стежка. Я похвалився, що тут — моя твердиня, але є в мене ще й «заміська» літня хатина, як у справжнього короля, її я також покажу іншим разом. А зараз нам час повернути корабель. — Так, так, — погодився капітан, — але як ми це зробимо? На борту — двадцять шість моряків, які вчинили заколот. Вони порушили закон і знають — щойно ми припливемо в Англію, як вони опиняться на шибениці, тож чинитимуть спротив до останнього. А нас-бо — купка!

Я міркував. Капітанові зауваження були цілком слушними, тож треба швидко вигадати якийсь вихід. Матросів на кораблі потрібно захопити нагло, зненацька, щоб вони не встигли висадитись на берег і перерізати нас. Крім того, вони можуть здивуватися, куди це поділися їхні товариші з баркасом, і точно навідаються на берег на розвідку. Цього разу вони будуть озброєні, і ми їх не здолаємо.

— Найперше треба нам, — мовив я похвилі, — забрати все з баркаса, щоб на ньому ніхто не втік на корабель.

Отож ми швиденько познімали з баркаса вітрила й весла, позабирали яку-не-яку зброю, пляшку бренді та пляшку рому, сухе печиво, ріг із порохом, велику головку цукру, загорнуту в парусину (важив цукор п'ять чи шість фунтів), — новим запасам я вельми зрадів, особливо бренді та цукру, бо вже давно забув їхній смак.

Коли ми забрали все з баркаса, то пробили у днищі величеньку діру, — якби матроси з корабля і висадилися на берег, то не змогли б забрати човна. Я ж бо не надто вірив у те, що нам удасться повернути корабель, а баркас ми пізніше зможемо полагодити і доплисти на ньому до Підвітряних островів у Вест-Індії. Дорогою ми захопимо іспанців — про них я не забував ні на мить.

Розділ 18

Битва за корабель

Поки ми будували плани і витягали баркас на берег, де б його не змило припливом, то почули, що на кораблі пролунав постріл. Далі на щоглі затріпотів прапорець — сигнал баркасові повертатися назад. Але баркас не міг повернутися. У підзорну трубу ми роздивилися, що матроси спустили на воду ще один човен. Коли він наблизився, то ми нарахували в ньому десятеро заколотників, озброєних рушницями.

Корабель стояв за два льє від берега, і нам дуже добре було видно, як човен плив до острова. Ми могли розрізнити навіть обличчя матросів. Приплив потягнув їх на схід від того місця, де ми зоставили баркас, і їм на веслах довелося вертатись уздовж узбережжя. Отож, ми добре бачили всіх заколотників, і капітан охарактеризував кожного з них. Троє — цілком порядні добродії, яких інші заколотники залякали й примусили скоритися. Боцман — головний заводій, а решта матросів — горлорізи, яким нікуди відступати. Чи зможемо ми їх здолати?

Я усміхнувся капітанові — у нашому становищі вже нічого не страшно.

— Як ви гадаєте, після всіх років самотою на острові, — вигукнув я, — чи не варто ризикнути заради визволення? Сер, ви ж повірили в те, що Господь зберіг мені життя, аби зараз я врятував ваше! Як на мене, нас має турбувати лиш одне.

— Що саме?

— Ви кажете, що серед заколотників є троє-четверо порядних людей, і їх треба пожаліти. Якби ж на човні припливли тільки найгірші бунтівники, я б подумав, що Господь сам посилає їх нам у руки, бо щойно вони ступлять на землю — їм від нас не втекти.

Капітан збадьорився, і ми взялися до підготовки.

По-перше, треба було подбати про наших в'язнів. Двох із них, у яких капітан найбільше сумнівався, я відіслав із П'ятницею та пасажиром корабля до печери, де ніхто б їх не почув і не побачив. Там їх лишили зв'язаними, але зоставили їм їжу та питво. Ми пообіцяли: якщо вони поводитимуться тихо, то за день-два отримають свободу. Полонені були вдячні, що їм залишили харчі та світло (бо П'ятниця не забув про свічки), і обіцяли сидіти як мишки. Вони гадали, що П'ятниця чатує на виході.

Двом іншим в'язням капітан міг довіряти, тож я взяв їх собі в помічники. Разом із трьома порядними матросами нас було семеро, всі добре озброєні. Я був