Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Нічого, няньку, я щось зароблю.
Хлопець зібрався і пішов. Подорожує пішки, бо тоді ніяких машин не було. Ішов зо два й півроку і аж так дібрався до третьої держави, до того царя, котрий хотів мати із одної дошки тринадцять стільців.
Зайшов Іванко до царя, красно привітався. І цар його питає:
— Що нового скажеш, хлопче?
— Я нового не маю нічого. Лише чув межи народом, що вам треба зробити із одної дошки дванадцять стільців, а тринадцятий зверх того.
— Та мені би треба, — відповідає цар. — Але чи ти зробиш? Як зробиш — дістанеш три вози золота, а не зробиш — відповідаєш головою! Чи пристаєш на то?
Хлопець відповів:
— Усе буде в порядку. Я стільці вам зроблю, а голову не дам… Та слухайте сюди, пресвітлий царю. Коли хочете мати такого стільця, як собі загадали, принесіть мені явора, що пробився із землі тоді, коли ви народилися.
Цар задумався. І питає він старих людей, чи не пам'ятають такий явір. Знайшовся один дідо, що мав двісті і п'ятдесят років. Він показав цареві таке дерево. Цар дав явора зрубати, повезти на тартак і там порізати на дошки. Але звідти наказав привезти лише одну дошку. І каже цар Іванкові:
— Най тобі ще раз розтолкую, аби не помилився: то мають бути такі стільці, аби розтягалися і знову стягалися, як гармонійка.
— Не приказуйте мені, бо я знаю, що маю робити! — відповів Іванко.
І цар його замкнув у майстерні, дав час — один рік.
Іванко став робити. Скоро вчинив для царя стілець — тридцятисантиметрову палицю, а на неї вкрутив шість гвинтів. Цареві ж не сказав нічого. Палицю припер у закутку, аби там стояла, та й майструє усякі стільці, що лише є на світі, бо часу мав майже цілий рік.
А одного разу чує Іванко красний голос: дівчина співає прекрасні співанки. І вже не терпиться йому — хоче знати, хто ото співає. Взяв долото, клепач і пролупує стіну. Пробив тонку, як струна, щілинку. З того боку підходить до нього на ту струночку така красна дівчина, якої ще ніколи не бачив. Іванко питає:
— Що ти, дівчино, там робиш?
— Я сиджу в темниці.
— Що ти поганого вчинила?
— Нічого не вчинила. То завинив мій нянько: хотів показати тутешньому цареві, що з одної дошки зробить йому тринадцять стільців, бо дуже спокусився на три вози золота, але не міг зробити. Цар дав його до вічної темниці, а він замість себе заложив мене…
Минув один рік, і цар заходить у майстерню. Останній день не дав хлопцеві їсти — думав, що й так той утратить голову.
— Ну, Іванку, як мої стільці?
— Ви, пресвітлий царю, хочете стільці, а їсти сьогодні мені ще не давали.
Цар різко повернувся і наказав слугам, аби принесли їжу. Хлопець добре наївся, помалу собі встав і подає цареві тридцятисантиметрову палицю:
— Тут маєте стільці.
Цар здивувався і сердито каже:
— То ти такі стільці наробив? Знай, ти — коротший на голову!
Тоді Іванко взяв із рук царя оту палицю, розкрутив гвинти — а з палиці розтяглися, як гармонійка, дванадцять стільців і тринадцятий зверх того.
Цар дуже зрадів, узяв Іванка попід руку і повів у палац.
— Ну, Йванку, що хочеш — чи три вози золота, чи, може, моє царство?
— Не треба мені золота, ані вашого маєтку, лише дайте мені те, що сидить у мурі.
— Ей, що тобі з того? Ліпше узяти аж три вози золота.
— Не хочу нічого, лише те, що в мурі!
І цар випустив дівчину. Вона пішла з Іванком у свою державу. Там вони побралися та щасливо живуть і донині, як не повмирали.
Про матір-зозулю
Жила в одному далекому селі бідна вдова. І було в неї чотири сини, один за одного кращий. Та спіткало їх велике горе: захворіла мати, бідна вдівка, лежить сама в хатині, й нікому навіть води подати.
От прийшов з поля найстарший син та й каже мамі суворим голосом, чому вона не приготувала обіду. А бідна вдівка зітхнула тяжко і каже:
— Подай, синочку, мені скляночку водички, може, я вип'ю та здужаю піднятись.
Розсердився старший син — не звик мамі допомагати. Грюкнув дверима й пішов.
Так само зробили й два середні брати. Залишилась у матері надія на найменшого сина, котрий десь забарився. Та от він повернувся додому і ще з порога крикнув:
— Мамо, подавай їсти!
А як побачив, що мати не підіймається з постелі, розсердився:
— Чого це ти й досі їсти не зварила?
— Синку, — каже мати, — я нездужаю. Подай мені склянку води!
Молодший син грюкнув дверима й вийшов надвір.
Зайшли ввечері сини до хати й бачать, що у матері виростають крила й покривається вона зозулиним пір'ям. А на ранок перетворилася вона зовсім у зозулю, випурхнула у вікно. Стали сини їй у слід плакати, прощення просити, каятися. Та почули тільки її останні слова:
— Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!
Про Микиту й Дорофтея
В одному селі жив хитруватий Дорофтей. Не пропускав ні одного ярмарку, хоч там мав тільки збитки. Доти маркувався, що в нього вже зовсім не було що продавати й за що купувати. Одного разу поліз на горище, знайшов якесь задимлене клоччя і склав його в міх. Одягнув дрантиву сардачину, закинув міха на плече і почвалав на ярмарок. А за селом здибав чоловіка, що теж ніс лантух.
— Ти хто такий? — спитав Дорофтей.
— Микита.
— А звідки?
— З Брехунівців.
— Куди йдеш?
— На ярмарок.
— Та що несеш?
— Гребені. А ти хто?
— Я — Дорофтей.
— Звідки?
— З Дурилівців.
— Куди йдеш?
— На ярмарок.
— А що несеш?
— Вовну продавати. Може, поміняємося крамом?
Микита погодився. Його мішок був тяжчий — з липовою корою.
Обоє гадали, що добре обдурили один одного, й чекали хвилини, щоб утекти різними дорогами. Але та хвилина ніяк не наставала, і прителіпалися разом аж до міста. Розв'язали мішки, розклали свій крам і вже не розмовляли.
Коли все розпродали, порахували гроші й зайшли до корчми.
— Знаєш що, Микито? — заговорив Дорофтей. — Будьмо товаришами. Ходім до Чернівців туманити панів.
— Добре, ходім.
Пішли до Чернівців. Аби не нудитися, Микита хвалився:
— У моїй стодолі під стріхою була горобчиха, що як знесла яйце, то десять хлопів не могли його з місця зрушити. Стодола й завалилася.
— А, то ще нічого, — не здивувався Дорофтей. — У моєї жінки виросла на грядці головка капусти, і я мусив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі», після закриття браузера.