Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

– Куди ви?

Вони йому розказали.

– Візьміть і мене з собою!

– Який же ти чоловік?

– Я як дихну, то снігом мете!

Йдуть вони далі, йде п'ятий чоловік:

– Здорові, люди!

– Доброго здоров'я, чоловіче добрий!

– Куди вас Бог несе? Візьміть і мене з собою!

– Що ж ти за чоловік?

– Я чоловік-ряднинка, хоч які вогні, то не боюсь, ряднинкою накриюсь, і будемо сидіти.

Взяли вони і того чоловіка і пішли дальше. А дорогою зустріли того чоловіка, що їсть, їсть і ніколи не наїсться. Взяли вони його і пішли далі.

Аж йде той чоловік, що раз у раз п'є і ніколи не нап'ється.

– Ходімо, – кажуть, – з нами, нам і такого чоловіка треба!

Пішли вони – аж йде стрілець:

– Здорові були, люди добрі!

– Доброго здоров'я!

– Куди вас Бог несе? Візьміть, люди добрі, і мене з собою.

– Що ж ти за чоловік?

– Я той, що з коромисла стріляю, хоч за п'ять миль, то влучу.

Взяли вони і того й пішли далі. Йдуть та йдуть, коли дивляться – аж над дорогою стоїть чоловік Вернигора і пересовує гору то сюди, то туди.

Вони підійшли до нього та й кажуть:

– Здоров, дядьку!

А він оглянувся та й каже:

– Куди вас Бог несе?

– До Червоного Короля дочки сватать.

– Піду і я з вами!

– Ходімо, нам такого, як ти, треба!

Йдуть. Коли бачать – Вернидуб з дубами грається: то на сей бік поставить, то на той бік.

– Здоров, – кажуть, – брате!

– Помагай, – каже, – трохи дуб не вбив. Куди ви йдете?

– Підемо до Червоного Короля дочку сватати!

– Піду і я з вами!

Йдуть вони. Коли бачать – Вернивода з водою грається: на той бік вусом поверне – там сухо робиться, то на той – там також сухо робиться.

– Ой! Таких ледачих синів, як ви, що нишком помагай, – кажуть, – трохи водою не залив. Куди вас Бог несе?

– Підемо до Червоного Короля дочку сватать.

– Піду і я з вами.

– Іди!

Приходять вони до короля.

– Здорові були, ваша королівська величність!

– Здрастуйте! Куди йдете?

– Йдемо до Червоного Короля дочку сватать.

– Добре, – каже, – я таким людям рад! Зробите мені одно дільце, переночуєте у моїй лазні, а я за вас дочку оддам.

Завів він їх у лазню, обложив ту лазню соломою і запалив. Лазня запалилась – вони в крик.

– Ряднинко! Де ти?

– Ось, ось я!

– Накривай скоріше!

– Зараз, зараз.

Взяв він ряднинку та й накрив: кругом їх горить, головешки падають, а вони всередині сидять і пісні співають. Ранком кажуть:

– А де той, що сніжок видихає?

Пішов він наперед і стежка снігу за ним вогонь заливає.

Прийшли вони до короля.

– Давай, – кажуть, – дочку!

– Добре, люди добрі! Ще одне дільце зробите, та й оддам. Переночуєте з моїм левом, то вже я за вас дочку оддам.

Приходять вони додому, а там уже лев лежить. От вони сіли, музика вийняв скрипку і – брень! дрень! – а лев тільки поглядає. Як заграв він гарної пісні, лев і каже:

– Як би ти мене, братику, вивчив?

– Чому, можна! Тільки треба тобі шерсть обрізати і нігті.

– То ти і острижи мені!

Взяв шнурок, зв'язав ніжки, взяв ножа, обрізав шерсть і нігті і дав йому в лапи смичок та своєю рукою як урізав пісню, то аж волосся дибом стає.

– Будеш, – каже, – грати добре, ще й краще од мене!

– Дай же, – каже, – брате, я відпочину трохи – уморився!

На другий день король посилає слуг.

– Ідіть, – каже, – виметіть там кості людей, що лев поїв!

Коли приходять, а вони сидять і лев лежить обстрижений, голий. Тепер йдуть вони до короля.

– Давай же, – кажуть, – дочку!

– Почекайте, люди добрі, зроблю обід, як поїсте все, то тоді дочку оддам!

Влаштував він їм обід: зарізав сто яловиць, зарізав сто каплунів, зарізав сто баранів, заколов сто кабанів, виставив сто бочок горілки.

– Де той, котрий їсть дуже?

– Ось я, брате!

– Сідай!

– Де той, котрий п'є дуже?

– Ось я, брате!

– Сідай і ти!

Гості посідали, а слуги ношами носять, – той їсть, а той п'є, той їсть, а той п'є, до такого доносилися, що вже не стало чого їсти й пити.

– Давай, – кричать королеві, – їсти, а ні – давай дочку!

– Підождіть, – каже король, – люди добрі, ще зробіть мені одно дільце, то вже й оддам: ще переночуйте у моїй залізній лазні, то вже й оддам дочку.

Позамикали їх у ту лазню і почали під помостом паровики гріти – розжарили її так, як огонь – не можуть уже вони ніяк видержати.

– А де ти, брате, той, що сніг видихаєш?

– Ось я, брате!

– Рятуй, бо пропадемо!

Той як дмухне – на два вершка морозу стало на стінах.

Уранці посилає король слуг своїх у лазню.

– Йдіть, – каже, – виметіть кості їхні із лазні!

Приходять, відкривають, а тії і кажуть посланцям:

– А бодай вам грець із вашою лазнею, ось трохи не померзли.

Приходять до короля.

– Давай, королю, дочку!

– Зараз, люди добрі, ще одно дільце зробите, та вже й оддам тоді, коли якийсь із вас піде принесе з моєю дочкою води. До криниці три милі, як моя дочка швидше прийде – так не візьмете, а як разом прийдете – так вже й оддам.

– Ступай, Хилька, з королівною по воду!

Пішов Хилька. Набрали води, пройшли половину дороги, чи, може, ще й не пройшли половини, сіли під могилкою спочивать. Вона йому і говорить:

– Ану лиш, чоловіче, дай мені голову, я подивлюся: може, в тобі нужа є?

Поклав він голову, вона стала його ласкати і впустила йому сну в голову, а сама взяла відро із водою та й пішла додому. Той, що далеко бачить, глянув – королівна сама воду несе, а Хилька спить під могилкою.

– Ей, браття, – говорить, – сама королівна воду несе.

– А Хилька де?

– Під могилкою спить.

– Де ти, брате, який стріляєш із коромисла?

– Ось я, брате!

– Розбуди Хилька!

Він як ухопить цеглину, як ухопить коромисло, – стрельнув, попав йому під бік і розбудив. Глянув той, аж королівна вже далеко з відрами. Як поправиться Хилька – милька, як поправиться – і дві, і три заразом. Догнав королівну, одняв відро і приходять удвох.

Прийшли.

– Давай, пане, дочку!

– Беріть, люди добрі, тепер уже ваша.

Запрягли коні в повозку, беруть її, повезли. Ідуть вони понад водою, а вона перекинулась щукою – та в воду.

– А де ти, Вернивода?

– Ось я, братці!

Він як ускочить у воду, як поверне