Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

– А друга хай стане в полі яблунею, щоб було срібне і золоте яблучко, вони туди прийдуть на гостинець яблучка їсти, я їх і там дожену та з'їм. А третя полетить в дальше поле і стане там ожиною, щоб срібна і злата квітка була, от там уже я їх дожену і всіх поїм.

Вислухав він це все, ухопив рукавиці та у віконце.

– А я ж вам казала, що то проклятий Сученко! – закричала змійова жінка.

Він прибіг до братів.

– Ріжте, брати, ожину і терен і в пучки в'яжіть, і до мого коня чіпляйте, та будемо тікати, та ще добре, бо всі пропадем!

Нарізали, начіпляли коло його коня – ледве кінь йде. Вони їдуть попереду, а Сученко ззаду їде. Так женуть коней, так женуть, що аж мило з них летить.

– Станьмо, – каже, – браття, та оддишемо, та хоч води нап'ємося!

– Не ставайте, брати, станем там, он дивіться – вода блищить проти сонця, там нап'ємося, там погожая вода.

Як припустили вони коні, а Сученко остався ззаду, а після, як припустив свого коня, як розженеться, як ударить ту криницю шаблею – вона так кров'ю і скипіла.

– Нема вже одної! Нуте, браття, тікати!

Біжать вони, а Сученко і каже:

– Дивіться, браття, он яблуня – срібне, золоте яблучко – там наберемо батькові на гостинець: ото радий буде!

Вони так приспішають, щоб він не побіг попереду. Але він як припустив свого коня, як підскочив до яблуні, як ударив шаблею – вона так кров'ю і скипіла.

– Нуте, браття, тікати!

– Дивіться, браття, онде ожина стоїть – срібна, золота квітка, осьде батькові на гостинець наберемо!

Вони так поспішають, а Сученко припустив свого коня, ударив шаблею, і третьої уже не стало.

– Нуте, браття, тікати, бо лихо буде!

Стали вони тікати, оглянулися назад – аж змія летить: одна губа попід хмарами, а друга по землі волочиться. Як догнала, так Короленка з конем зовсім і проковтнула.

Вернулася до моря пити.

Після як погналася у погоню за ними – знову догнала і з конем зовсім Куховарича проковтнула.

Знову вернулась до моря пити. А тоді вже за Сученком пішла у погоню. Дожене його, то він пучок терну укине їй в зуби, то поки вона проглине, то він втече трохи, а вона проглине та й знову у погоню за ним, як дожене, роззявить рот, то він туди пучок терну, а тут коня припускає. Давав терен, давав – не має уже чого давати. Став бігти, дивиться – кузня, а в тій кузні Кузьма і Дем'ян.

– Ей, – каже, – святі Кузьма і Дем'ян, одчиніть, сховайте мене у кузні, бо нечистий дух з'їсть.

Впустили вони його у кузню з конем і двері зачинили. Прилітає змія до кузні і кричить:

– Кузьма і Дем'ян, одчиніть, оддайте злочинця, бо як стою, так і з кузнею проковтну!

– Підожди, нечистий дух! Не ковтай із кузнею, лижи залізні двері язиком, ми тобі його з конем на язик посадимо.

Вона двері лиже, а вони кліщі печуть.

Пролизала залізні двері, утаскала язик по саму горлянку.

– Тепер його садови!

– Ні, – кажуть, – лижи більше, бо ще не пролізе він з конем.

Вона лиже, а вони кліщі печуть. Потягла вона язик, а вони кліщами – за язик…

– На, держи Сученка!

А самі забрали молоти по сім пудів і пішли її бити. Як почали вони її бити – виригала вона Короленка з конем зовсім. Як почали вони її гнітить тими молотами – виригала вона і Куховарича, тільки неживі обидва.

– Е, брате, – каже Кузьма, – треба ще бити, ще багато сили має нечиста тварюка!

Били вони її, били, поки всі сили не вибили. Як вибили силу, запрягли у плуг і давай світ переорювати. Приїхали до моря, допустили її до моря – вона випила половину моря, і сама лопнула.

Приходять вони до кузні, похоронили обох Сученкових братів, і дають йому дві шпилечки і коржа шматок.

– Їдь, – говорять, – і буде тобі перше поле – так тобі буде спати хотітися. Як ти будеш тими шпилечками до вік торкатись, то переїдеш, друге поле тобі буде таке, що тобі буде хотітися співати, так тобі буде весело. Але як ти будеш цього коржа кусати, то воно перехочеться, бо як тільки заспіваєш, то пропадеш. Третє буде тобі поле – щипатиме тебе ззаду, кусатиме тебе, не оглядайся і не одмахуйся, бо пропадеш.

Узяв він те все і поїхав. Виїхав на те перше поле – так його сон клонить, так його сон клонить, що не можна на коні усидіти. Він усе тими шпилечками торкне у віка, то йому й перехочеться. Переїхав поле.

Виїхав на друге – так йому весело стало, так йому хочеться заспівати, так хочеться співати, що й сказати не можна, він все того коржа укусить шматочок, то йому й перехочеться. Пережав кінь і те поле. Виїхав на третє – так його кусає ззаду, а він їде, і не оглядається і не одмахується. Осталось уже до межі, так як палицею кинуть. А тут як щось укусить його, він не витерпів – вийняв шаблю, як махнув назад, оглянувся назад – і нема нічого. Доїжджає він до границі – тут його і підхопили. Приводять його до короля.

– А що ти зробив, нащо ти мені носа одрубав? Я тебе зі світу згублю!

– Воля ваша – що хочете, те й робіть, я вже дотерпів!

– Як зробиш те, що я тобі скажу, то я тобі прощу. Як підеш до Червоного Короля, та висватаєш за мене дочку, то я тобі прощу все.

Він надів білу сорочку і пішов. Іде дорогою і зустрічає його чоловік:

– Здоров!

– Возьми і мене з собою.

– А який же ти майстер?

– Я, – говорить, – музика!

– Ну, добре, іди: мені музики треба!

Йдуть уже вдвох. Йдуть та йдуть. Іде інший чоловік:

– Здорові, люди!

– Доброго здоров'я!

– Куди вас Бог несе?

– Підемо до Червоного Короля дочки сватать.

– Возьміть і мене з собою!

– Що же ти за майстер?

– Я – Хилька, як ступну – то й милька, як напружусь, то і дві, і три заразом.

– Ну, добре, ходімо: нам такого й треба!

Йдуть уже втрьох. Зустрічає їх третій чоловік:

– Куди вас, люди добрі, Бог несе?

– Підемо до Червоного Короля дочку сватать!

– Піду і я з вами!

– Який же ти майстер?

– Я той, що далеко бачу!

– Йди, нам і такого треба!

Йдуть вони – йде