Читати книгу - "Утрачений світ"

хвилю ентузіазму, що перекотилася всією залою, перекинулась через оркестрову яму, затопила естраду й винесла на своєму гребні чотирьох героїв. (Ловко, Мак, ловко!) Аудиторія спокутувала свою несправедливість щодо мужніх мандрівників. Всі посхоплювалися. Гомінка юрба оточила наших подорожніх. «Гойдати їх! Гойдати!» — гукали сотні голосів. В одну мить над головами натовпу піднеслись чотири постаті. Надаремно силкувалися вони звільнитись: їх міцно тримали на руках. Та й навряд чи їм пощастило б спуститись на землю — так щільно стояли люди. «На вулицю! На вулицю!» — почулися вигуки. Натовп розступився, і герої на плечах своїх найпалкіших прихильників повільно попливли до виходу. На вулиці діялося щось незвичайне. Біля будинку чекала не менше як стотисячна юрба. Люди стислися плече в плече від Ленгем-готелю до Оксфорд-серкусу. Вибух схвальних вигуків привітав чотирьох героїв, коли вони з'явилися над головами натовпу, осяяні світлом електричних ліхтарів. «Процесію! Процесію!» — вимагали з усіх боків. І люди суцільним потоком посунула вперед по Регент-стріт, на Пел-Мел і Сент-Джемс-стріт до Пікаділі. Рух транспорту в центральній частині Лондона припинився. Зареєстровано було багато сутичок між демонстрантами, з одного боку, й поліцією та шоферами таксі — з другого. Тільки геть по півночі, приставивши мандрівників до дверей помешкання лорда Джона Рок-стона в Олбені й проспівавши їм на прощання патріотичних пісень і ще національний гімн, розійшлася юрба по домівках. Так скінчився цей надзвичайний вечір, подібного до якого Лондон не знав десятки років».

Ось що писав мій друг Макдона, і його звіт, хоч і трохи квітчастий, треба визнати за досить точний. Що ж до сенсації з птеродактилем, то це було несподіванкою для публіки, а по для пас, учасників експедиції. Читач, певно, пригадує, як я був перестрів лорда Джона Рокстона в його захисній клітці, коли він ішов діставати для професора Челенджера «бісове курча», як узивав він птеродактилів. Я розповідав також про клопіт, що його завдав нам Челенджерів багаж, коли ми спускалися з плато. А далі, описуючи докладно нашу морську подорож додому, я мусив би відзначити мороку, яку ми мали, дістаючи зогнилу рибу для нашого смердючого компаньйона. Мовчав же я про нього досі тому, що професор Челенджер остерігався, щоб не розійшлися завчасу відомості про той незаперечний аргумент, яким він хотів в останній момент завдати нищівного удару своїм супротивникам.

Ще кілька слів про долю лондонського птеродактиля. Нічого певного тут з'ясувати не вдалося. Дві жінки нібито бачили, як він протягом кількох годин, мов та химера, сидів на даху Квінс-холу. Наступного дня у вечірніх газетах було вміщено повідомлення, що рядовий гвардієць Майлз залишив без дозволу свій пост біля Мальборо-хаузу і був притягнений за це до військового суду. На суді він заявив, що під час пічної варти кинув рушницю і тікав світ за очі, бо несподівано на тлі місяця побачив диявола. Це пояснення, яке суд не взяв під увагу, мас безпосередній стосунок до порушеного нами питання.

Є ще одне свідчення, взяте з запису в судновому журналі пароплава голландсько-американської лінії «Фрісланд». Близько дев'ятої години наступного ранку, коли вони були за десять миль від Старт-Пойнта, над ними у південно-західному напрямі з надзвичайною швидкістю пролетіло якесь дивне створіння, щось середнє між летючим цапом та величезним кажаном. Якщо інстинкт і підказав йому правильний шлях додому, то неминуче цей останній європейський птеродактиль знайшов свою могилу десь у просторах Атлантики.

А Гледіс? Моя Гледіс, що її ім'я я надав таємничому озеру, яке віднині буде перейменоване на Центральне, бо я не хочу, аби вона ділила зі мною безсмертну славу? Хіба не помічав я й раніше деякої сухості в її вдачі? Невже ж тоді, коли мені приємно було коритись її примхам, невже ж, кажу, навіть тоді не відчув я, що справжнє кохання не може посилати коханого на смерть чи на смертельну небезпеку? І як це я за вродою її обличчя не побачив проблиску себелюбства та легковажності? І чи любила вона геройство заради нього самого, а чи заради того, щоб слава без будь-яких зусиль і будь-яких жертв з її боку засяяла б і над нею? А може, всі ці міркування — то даремні мудрощі, які завжди приходять запізно? Та як там не є, а удар був важкий. На деякий час я зневірився в людях. Коли я пишу це, відтоді минув уже цілий тиждень, і протягом цих днів відбулася пам'ятна для мене зустріч чотирьох мандрівників у лорда Джона і.. Що ж — потроху я доходжу висновку, що все склалося не так і погано.

Розповім про це в небагатьох словах. У Саутгемптоні на моє ім'я не було ні листа, ні телеграми, і я був неабияк схвильований, коли близько десятої години вечора під'їздив до маленької вілли в Стрітемі. Може, досі вона вже й не жива? Де мої мрії про обійми, про усміхнене обличчя, про похвальні слова людині, що важила своїм життям, аби задовольнити примху своєї коханої? Та довелось мені впасти з небесних високостей і обома ногами стати на землю. А проте деякі зміни в моїх обставинах могли б ізнов піднести мене. Я прожогом майнув стежиною через садок, постукав у двері, почув голос Гледіс, відштовхнув убік здивовану покоївку й влетів до вітальні. Гледіс сиділа біля рояля на низенькому дзиґлику поруч зі стоячою лампою під абажуром. За три скоки я перебіг кімнату й схопив обидві її руки.

— Гледіс! — скрикнув я. — Гледіс!

Вона здивовано подивилася на мене. З нею сталась якась ледве помітна зміна. Вираз очей, холодний погляд, щільно стиснуті губи — все це була новина для мене. Вона вивільнила свої руки з моїх.

— Що вам треба? — спитала Гледіс.

— Гледіс! — зойкнув я. — Що сталося, Гледіс? Хіба ж ви не моя Гледіс, моя маленька Гледіс Гангертон?!

— Ні, — відповіла вона, — я Гледіс Поте. Дозвольте познайомити вас із моїм чоловіком.

Чудна-таки штука — життя!

Я механічно вклонився й потис руку маленькому рудуватому типові, що сидів у кріслі, яке нещодавно було виключно до моїх послуг. Ми привіталися й скривили досить кислі міни.

— Батько дозволив нам тим часом пожити в нього. Наше помешкання ще не готове, — пояснила Гледіс.

— О, звичайно, — промимрив я.

— То ви не дістали мого листа в Парі?

— Ні, я ніде не одержав листа від вас.

— Шкода! Він мав з'ясувати вам усе.

— Для мене й так уже все ясно, — заспокоїв я її.

— Я розповіла про вас Вільямові, — мовила Гледіс. — У нас із ним немає секретів. Дуже прикро, що так сталося. Але ви ж,