Читати книгу - "Таємничий острів"

— О, який острів! Який благословенний острів! — вигукнув Пенкроф. — Кажу ж вам: на ньому є все… Тільки б…

— Знайдеться й це, Пенкрофе, і це знайдемо, — мовив інженер. — Та пора в дорогу. Пливтимемо, аж поки річка зможе нести пірогу!

Отже, мандрівники попливли далі й зо дві милі пропливли серед величних евкаліптів, які у цій частині лісу здіймалися над усіма іншими деревами. Простягалися вони на неоглядну далину по обидва боки річки Вдячності, що зміїлася поміж високих і зелених берегів. Подекуди на дні річки росли високі трави й навіть виступали гострі скелі, через які пливти ставало щораз важче. Зрештою ніяк стало гребти веслами, і Пенкроф мусив штовхати човна жердиною. Відчувалося також, що вода весь час спадає, й недалеко та хвилина, коли човен буде змушений спинитися через мілководдя. Сонце хилилося до обрію, і на землю лягали довжелезні тіні від дерев. Сайрес Сміт, бачачи, що цього дня вони не зможуть досягти західного узбережжя острова, вирішив отаборитися на березі в тому місці, де вже не буде змоги пливти далі. Він вважав, що до морського берега іще від п’яти до шести миль, а така відстань була надто велика, аби намагатися пройти її вночі у невідомому густому лісі.

Човен, не спиняючись, просувався річкою в глиб лісу, що знову дедалі густішав, та й звірів у ньому ставало щораз більше, — моряка ще не зраджували очі, а він нібито бачив цілі зграї мавп, які бігали попід деревами. Іноді навіть то одна, то друга зупинялися неподалік від човна і дивилися на мандрівників, не виявляючи ніякого страху, так, ніби, бачачи людей уперше, іще не знали, що їх треба боятися, їх дуже легко було б усіх перестріляти, але Сайрес Сміт рішуче заперечив проти безглуздого винищення мирних тварин, хоч у затятого мисливця Пенкрофа аж надто свербіли руки. Та це було й обачніше, бо дужі й надзвичайно спритні мавпи могли стати небезпечними, якби їх роздратували нікому не потрібним нападом.

Щоправда, моряк їх розглядав із чисто кулінарного погляду, і ці травоїдні тварини могли б вважатися вельми смачною дичиною, але колоністи мали вдосталь їжі й не марнуючи своїх набоїв.

Близько четвертої після полудня через річкові водорості й каміння пливти по річці Вдячності стало ще важче. На берегах здіймалися щораз вищі кручі: тепер вузенька річка пробиралася між першими відрогами гори Франкліна. Напевне, її витоки були вже недалеко, адже вона живилася водами, що бігли з південних схилів гори.

— Не мине й чверті години, як нам доведеться зупинитися, пане Сайресе.

— Ну що ж, зупинимось, Пенкрофе, і розташуємося на нічліг.

— На якій ми відстані від Гранітного палацу? — запитав Герберт.

— Миль за сім, — відповів інженер. — Беручи при цьому до уваги повороти річки, через які ми відхилилися на північний захід.

— Попливемо далі? — запитав журналіст.

— Так, поки зможемо, пливтимемо, — відповів Сайрес Сміт. — Завтра на світанку ми залишимо пірогу, дійдемо, сподіваюся, годин за дві до берега моря і цілий день присвятимо дослідженню західного узбережжя острова.

— Вперед! — сказав Пенкроф,

Та незабаром пірога черкнула днищем кам’янисте дно річки, ширина якої тепер ледь сягала двадцяти футів. Густа зелень аркою звелася над її руслом і огортала її сутінками. Тут уже досить чітко чувся шум водоспаду, а це свідчило про те, що за кількасот футів угору проти течії є природна гребля.

І справді, за наступним поворотом річки мандрівники побачили за деревами невеликий водоспад. Човен уперся в мілке дно, і через кілька хвилин мандрівники припнули його мотузком до стовбура якогось дерева на правому березі річки.

Це сталося приблизно о п’ятій вечора. Останні промені сонця, пробиваючись крізь густі крони дерев, заломлювалися у дзеркальному потоці водоспаду, дрібний водяний пил якого мінився всіма барвами веселки. Далі річка Вдячності зникала в чагарниках, де її живили невідомі джерела. Річечки, що впадали в неї вздовж усього русла, нижче перетворювали її в справжню річку, а тут вона була не більшою, ніж прозорий мілкий струмок.

У цьому мальовничому куточку лісу мандрівники спинились на ночівлю. Вони вийшли з човна, розвели вогнище й приготували вечерю в невеличкому гаю кропив’яних дерев, серед віт яких Сайрес Сміт і його супутники могли в разі потреби знайти притулок на ніч.

Зголоднілі поселенці швидко впоралися з вечерею, і тепер лишалося одне — виспатися. Та як тільки стемніло, почулося підозріле гарчання й рикання, і подорожні мусили підкинути ще сушняку у вогнище, аби воно горіло цілу ніч яскравим полум’ям і захищало їхній сон. Наб і Пенкроф навіть по черзі чергували і не шкодували палива. Мабуть, вони не помилялися, коли їм увижалися тіні якихось звірів, що блукали круг табору серед кущів і низьких віт дерев; та ніч минула все ж таки спокійно, і на другий день, 31 жовтня, о п’ятій ранку всі були вже на ногах, готові вирушити у подальшу подорож.

Розділ IV

Дорогою до узбережжя. — Мавпи. — Ще одна річка. — Чому не відчувається приплив. — Ліс замість берега. — Зміїний мис. — Герберт заздрить Гедеону Спілету. — Як горить бамбук.

О шостій ранку, поснідавши, колоністи вирушили в дорогу, маючи намір навпрошки добутися до західного узбережжя острова. Скільки часу їм потрібно, щоб дійти туди? Сайрес Сміт визначив дві години, але це, мабуть, залежало від того, які перепони виникнуть на їхньому шляху. Ця частина Далекого Заходу, здавалося, була всуціль укрита лісом із різноманітними породами дерев. Тож колоністам, імовірно, доведеться прокладати шлях сокирою крізь зарості чагарників, ліан, високих трав, не випускаючи з рук, звичайно, й рушниці, адже не даремно чулося вночі ричання звірів.

Точне місце табору можна було визначити, орієнтуючись на гору Франкліна; вулкан здіймався менше, ніж за три милі на півночі, і, щоб дістатися узбережжя, треба було йти просто на південний захід.

Мандрівники старанно прив’язали човна й рушили. Пенкроф і Наб несли харчі — їх мало вистачити для маленького загону щонайменше на два дні. Більше не могло бути й мови про полювання, інженер навіть порадив своїм супутникам уникати будь-якого пострілу, аби не виказати своєї присутності поблизу узбережжя.

Першими ударами сокири вони розчистили собі дорогу в густих чагарниках серед мастикових дерев, що росли вище водоспаду. Сайрес Сміт із компасом у руці пішов трохи попереду, показуючи товаришам дорогу.

Майже всі дерева в цьому лісі вже зустрічалися їм на озері й на плоскогір’ї Широкий Обрій. Були тут деодари, дугласи, казуарини, камедні дерева, евкаліпти, драцени, гібіски, кедри тощо, однак більшість серед них були низькі й непоказні, бо росли надто густо, що заважало їх